Жахослов ,

– Вам справді нема чим більше зайнятись, у вашому віці, окрім як грати в дурні ігри?

– Пробачте, мадам, але вам слід знати, у якому контексті це відбулося. Я…

Вона показала пальцем на плакат.

– Це теж ви?

– Не думаю, що між нами багато схожості.

– Ви чудово знаєте, про що я кажу. Ви відповідальні за пошкодження?

– Ви справді вважаєте, що я на це здатен?

– Я вважаю, що ви не здатні відповісти на просте запитання.

– Ні, я не відповідальний за пошкодження і не вірю, що ви хоч на мить вважали мене таким. А зараз у мене до вас просте запитання. Ви не могли б підказати нам, як дістатися…

– Туди, де вам саме місце? Просто розвертайтеся на 180 градусів і забирайтеся туди, звідки приїхали. – І, гордо скинувши голову, жінка пішла геть, але одразу розвернулася й додала: – І раджу вам більше не прикидатися собакою.

Коли Ловренс знов опинився на місці, смикнувши на себе пасок із такою силою, що той ослаб, Вайолет прошепотіла:

– Здається, нам не дуже раді? Може, плюнемо на все та поїдемо додому?

– Плюнути на все? – Він кліпнув на неї очима, ніби не впізнаючи. – Раніше ми нізащо б цього не зробили. Якщо я тобі набрид, то так і скажи.

– Не треба цього! Невже ти справді так про мене думаєш?

– Тоді вперед, – сказав він і, нарешті впоравшись із паском, буркнув: – Вони не сміють увсе чародійне привласнювати собі.

Звичайно ж, він висловлювався фігурально, хоча це й звучало як зарозуміла спроба заново віднайти дитячу наївність. Він викладав історію – так само, як і вона. І історія навчила їх, як люди приходять до віри в те, що магія існує насправді, а не є лише витвором зачарованої уяви. Повертаючи на вулицю Долинну, Вайолет із полегшенням завважила, що жінки-скандалістки тут немає. Але не було тут і жодного натяку на той краєвид, що шукав Ловренс, – лише черга довгих приземкуватих будинків, єдиних у своїй безликості, наче навмисно для того, щоби приховати індивідуальність господарів від чужинців. Коли вигин дороги закінчився, Вайолет побачила табличку з написом «Долинний поворот», чи принаймні тією частиною напису, що не ховалася під наклеєним плакатом, але ця дорога змусила її відхилитися від напрямку, вказаного Ловренсом. Вона вже почала поділяти його вперте бажання знайти те, що він шукав, і проїхала весь Долинний провулок, виїхавши на Долинний узвіз, з якого, у свою чергу, потрапила на Долинний проспект. Кожна табличка була частково заклеєна плакатом із зображенням загубленого собаки, і на кожному з них собачу морду було спотворено до невпізнаваності – видовище, від якого Вайолет охоплювало ірраціональне почуття провини. Вона гостро відчувала себе непроханим гостем. Але ж вона мала таке саме право користатися цими дорогами, як і будь-хто з місцевих мешканців, тим більше, що жоден із них уже не показувався. Вулиця з імовірною назвою Долинний ряд привела її на ту, що мала називатися Долинний бульвар, і жінка питала себе, чи ці назви обиралися з метою заплутати приїжджих. А тоді Ловренс нахилився вперед, гарячково стиснувши руки (на мить жінка подумала, що він молиться).

– Це має бути тут, – сказав він.

Дорога вела прямо, і будинки з того боку, що здавався йому ближчим до мети, були вдвічі вищі, ніж бунгало напроти. Мабуть, їх побудували такими, аби їхні мешканці могли насолодитися краєвидом з вікна. Менш ніж на півдорозі Ловренс сказав:

– Так, це тут.

Вона ледь встигла вимкнути двигун, як він уже вислизнув з-під паска. Рушивши за ним, Вайолет знайшла його біля необгородженого трав’янистого газону перед будинком, в який він уважно вдивлявся.