Жахослов ,

– Це зайве, Ловренсе. Ми так не поводимось, – сказала Вайолет, хоча її мимоволі звеселило те, наскільки помолодів він цієї миті. – Ну що, поїхали звідси?

– Ні, шукатимемо далі, поки сонце не сіло. Просто скажи, коли втомишся потурати мені.

Сварка з водієм розхвилювала Вайолет сильніше, ніж жінка очікувала. Її ноги дрижали, руки на кермі так само тремтіли. Уже наближаючись до наступної таблички з назвою вулиці, вона вимовила:

– Фетчер.

– Нащо ти мені це кажеш?

– Глянь, ось що той чоловік мав на увазі.

Ще один плакат був приклеєний до низенької таблички. На ньому був зображений собака, що стояв на задніх лапах, наче спираючись на власне ім’я, написане більш великими літерами, ніж саме оголошення під ним. Ось чому ім’я здалося їй знайомим. Хтось розмалював собачу морду на плакаті – ось яке плюндрування згадував водій «ягуара». Вона сподівалася, що той чоловік мав на увазі непричетність її та Ловренса.

– Що не так із цими людьми? – обурився Ловренс. – Вони що, хочуть усіх заплутати?

Не встигла Вайолет поставити машину на ручне гальмо, як чоловік зірвав із себе пасок безпеки і кинувся до знака. І коли він притримав піднятий вітром край плаката (що перекривав півслова), перед ними з’явилася назва: «ВУЛИЦЯ ЛЕЙ». Він саме опускав плакат на місце, коли з бічної вулички вибігла жінка з розкуйовдженим сивим волоссям, застібаючи на собі довге чорне пальто.

– Де собака? – гукнула вона.

Вайолет помітила, що на ній були шкіряні туфлі на пласкій підошві. Ловренс не відповідав, доки жінка не опинилася за метр від нього, дивлячись упритул.

– Боюся, немає тут ніякого собаки.

– Звичайно ж, є. Не кажіть мені, що ви його не чули. – З кожною фразою її голос лунав дедалі гучніше. – Ви ж не глухий, ні?

– Це ваш собака?

– Чого б це? Ми тут всі наглядаємо один за одним. Ми не такі, як решта світу, – жінка насупила брови, даючи зрозуміти, що під «рештою світу» має на увазі і його особисто. – А тепер, будь ласка, припиніть гаяти мій час, – вела далі вона, – і скажіть, куди він подівся.

– Тут немає і не було ніякого собаки.

І коли вона набрала в груди повітря з явним наміром залементувати ще голосніше, Ловренс сказав: – Це був я.

– Годі клеїти дурня. – Вона й справді додала гучності. – Що це означає: це були ви?

– Моя спроба імітації. – І, побачивши на її обличчя нетерпіння й нерозуміння водночас, Ловренс пригостив її коротким гавкотом. – Ось так, – сказав він.

Вайолет чула винуваті нотки в його голосі, але жінка дивилася на нього так, наче бачила перед собою дикого звіра.