Жахослов ,

– Я впевнений, це частина стежки, – промовив він.

Повірити в це було важко. «Стежка» складалася з нерівного каменю і заросла травою настільки, що скидалася на занедбану частину галявин, крізь яку вона й пролягала. І тяглася вона від плит бруківки до масивного дерев’яного паркану за будинками. Якщо ця стежка була утворена природним шляхом, то здавалася занадто прямою, незважаючи на нерівні краї. Коли Ловренс ступив на стежку, Вайолет відчула наплив тривоги.

– Це чиясь приватна власність, – сказала вона, хоча цього було замало, аби пояснити її тривогу до кінця. – Гадаєш, нам слід це робити?

– Право проходу все одно має діяти. Вони не сміють взяти й закрити нам шлях, – сказав він і рушив уздовж стежки.

Проминувши між будинків, стежка була затиснута між парканами, що огороджували задвірки. Вони були щонайменше два метри заввишки – зокрема той, що перекривав подальший шлях після перетину стежки з вузькою вуличкою, яка тяглася позаду дворів.

– Треба лише знайти, як пробратися на той бік, – сказав Ловренс.

Але Вайолет не бачила, як це можна зробити, і він, вочевидь, не бачив теж. Він тупцяв уздовж вулички зі швидкістю, що свідчила про завзяття, аби лише повернутися, перш ніж вона встигла його наздогнати. Пройшовшись у протилежний бік вулички, він був розчарований не менше, і Вайолет бачила, як він стискає кулаки – так міцно, наче в них і пальців не було. Наступної миті він присів і підстрибнув, намагаючись зазирнути через паркан.

– Здається, я бачу…

Хай би що він хотів сказати, слова застрягли в нього в горлі, щойно він приземлився. Сутичка із землею помітно струснула його, але тепер він ще більше розпалився і здійснив ще один шалений стрибок, що дав йому вхопитися за верхівку паркану. Він щосили намагався підтягнутися, коли Вайолет побачила рух у вікні другого поверху найближчого будинку. Жінка всередині протирала віконне скло. Вона не стала розмахувати руками, мов полонянка, що намагається привернути увагу, натомість відчинила вікно й гукнула:

– Гей, ви, там! Що ви, в дідька, робите?

Ловренс вивернув шию, продовжуючи висіти на паркані.

– Не прикидаюся собакою, – видихнув він. – Якщо ви про це хотіли спитати.

– Що-що? Залишайтеся на місці, – вигукнула жінка і захряснула вікно.

У Вайолет виникло абсурдне відчуття, що жінка наказала Ловренсу не злазити з паркану. І коли його тіло повисло й почало тремтіти від напруги, вона обхопила його за поперек, допомагаючи спуститися. Коли ж його ноги з глухим стуком торкнулися землі (з такою силою, що він мимоволі застогнав), вона відчула, що користі від неї було замало. Певно, намагаючись відігратися за свою та її слабкість, він гаркнув:

– Іде побесідувати з нами, так? Я знайду для неї кілька слів.

– Давай не будемо влаштовувати ще одну сцену. Може, уже час забратися звідси?

– Я майже бачив це. І не заспокоюся, доки й ти не побачиш, – сказав він, і цієї миті вони почули, як відмикаються двері в них за спиною.

Жінка широко прочинила їх і стояла на порозі, наче вартовий. У неї було сріблясте волосся, акуратно вкладене навколо голови, мов хутряний капелюшок, а обличчя було нафарбовано так ретельно (з метою приховати як не вік, то хоча б зморшки), що Вайолет відчула себе нечупарою поряд із нею.

– Що ви сказали про собаку? – з викликом кинула жінка Ловренсу.

– Я шукав його – як, здається, і всі навколо.