Жахослов ,

– Принаймні я сподіваюся, що ти мій малюк, – усміхнулась вона.

– Не люблю зверхності. Я трішки застарий для такого ставлення.

Чи скаржився він, чи вихвалявся? Відколи вони обоє вийшли на пенсію, він ніби втратив упевненість у собі й постійно займав оборону. Наче той авторитет, що він із легкістю здобував серед учнів, увесь той час слугував лише захисними обладунками для його вразливої натури. Вона гадала, що тепер, коли обоє покинули вчителювання, вони матимуть час, щоби бути ближче. Не варто було й звикати одне до одного, аби потім віддалитися. Жінка ввімкнула сигнал повороту, збираючись з’їжджати з автостради.

– Їдьмо, поглянемо на твій краєвид, – сказала вона.

Січневе сонце лежало низько над обрієм, сховавшись за густою масою мармурово-білої хмарини. Під його морозним сяйвом ще чорнішими здавалися оголені обриси пейзажу. Обабіч дороги, що вилася між голими полями, наїжачилися громіздкі кущі колючої живої загорожі. Час від часу Вайолет помічала птахів у плетиві гілок – якщо тільки черговий неспокійний предмет не виявлявся останнім листям, яке струшував вітер, обдаючи холодом пасажирів у автівці. Коли вже поля добігали краю і траса пішла рівніше, Ловренс подався вперед.

– Що це там, посеред дороги? Цього не має бути.

Ряд широких бунгало перетинав край траси позаду земельної ділянки – безкрайого трав’яного газону, перерізаного дорогою навпіл. Коли машина виринула з-поза живої загорожі, Вайолет побачила, що бунгало простягається в обидва боки далеко за межі поля зору.

– Певно, ще хтось уподобав цей краєвид, – сказала вона.

– Тоді вони мали б дати насолоджуватися ним і іншим.

– Хочеш повернутися?

– Це було там, позаду. Об’їдь трохи, гаразд? Може, там таки є дорога.

– Їхати куди, Ловренсе?

– Куди можна, – відповів він і невизначено махнув рукою в бік будинків. – Я гукну, якщо щось здасться знайомим.

Знак на обрубкуватих бетонних підпірках визначав ряд бунгало як «ЛУГОВИЙ ПРОСПЕКТ». Принаймні Вайолет сприйняла це за назву, хоча перше слово було наполовину затулено плакатом з оголошенням про зниклого собаку. Ще один плакат, що хляпав на вітру, привернув її увагу до бічної дороги за кілька ярдів попереду – наскільки вона могла розгледіти, «СКЕЛЬНА ВУЛИЦЯ».

– Так, спробуй туди, – підказав Ловренс, перш ніж вона встигла спитати. Подвійний ряд широких будинків із блідого білого каменю завернув ліворуч, а тоді праворуч, без жодного натяку на скелю. Вайолет проїжджала вже третій поворот на швидкості, яка навіть їй здавалася помірною, коли одна з машин, припаркованих на широких під’їзних ділянках між бунгало – срібний «ягуар» – раптом рвонула з місця, виїхавши заднім ходом на дорогу. Жінка натиснула на гальма, Ловренс охнув і скинув руки, тоді як водій «ягуара» зупинив автівку поперек траси й опустив скло.

Його рідке волосся було тьмяного каштанового відтінку, наче на вінтажній світлині. Очі завдяки зморшкам здавалися підкреслено вузькими, рот – витягнутим в одну тонку безбарвну лінію. Вочевидь, уважав, що його мають чути, навіть коли він докладає до цього мінімальних зусиль. Вайолет довелося опустити скло, і вона здригнулася від холоду.

– Перепрошую, що ви сказали?

– Я спитав, чи ви тут через Фетчера.

– Не думаю, – відповіла Вайолет, хоча ім’я здалося їй дещо знайомим. – Ви сказали – Флетчера?

– Я чітко сказав: Фетчера. – Чоловік насупився так, ніби вона завдала йому невиправданого клопоту. – Не вдавайте, що помилилися.