Чи не занадто швидко вулиці лишилися позаду? Може, вона, не помітивши, проминула кілька з них? Вона вдивлялася в темне скупчення бунгало з таким напруженням, ніби біль в очах слугував запорукою того, що вона знайде Ловренса. А тоді вона порилася в кишені й витягла телефон. Жінка сподівалася, що він міг відновити хоч трохи заряду, втраченого у Страйдерз-Голт, але той залишався неживим, наче прямокутний камінець, на який він і скидався. Вона вже не сумнівалася, що Ловренса тут немає – не міг же він рухатися швидше, ніж автомобіль.
Вона не знала, скільки разів проїздила повз затемнені вулиці – як і скільки разів вони повертали її до зелених насаджень. Як часто вона проминала «ягуар», що був знову припаркований на своїй під’їзній ділянці? Може, їх було декілька, і всі вони дражнили її, створюючи ілюзію, ніби вона знає, де є. Дедалі більш сухим і хриплим голосом вона продовжувала кликати Ловренса. Навіть автомобільна сирена не здатна була оживити ці непривітні вулички, які, здавалося, поринули в глибокий сон і бачили в ньому самих себе. Тепер вона гнала машину відчайдушно швидко, наче могла наздогнати Ловренса, аби той не заблукав іще більше. Вона знала, що настане день, коли один з них втратить іншого, але навіть у страшному сні не могла уявити, що це буде саме так. І раптом її вразила жахлива думка, що, можливо, він не був по-справжньому втрачений аж до миті, коли вона припустила це в розмові з тією жінкою. Якщо таке було можливо, чи не означало це, що вона може повернути його в той самий спосіб?
Вона вигукнула його ім’я і налягла на сирену, а тоді побачила, як єдина істота на вулицях міста метнулася за межі світла фар. Вона знову гавкала, і цей гавкіт ніби нагадував їй людський голос, що намагається сказати: «Йди, йди, йди». Їй навіть здалося, що тварина навмисно уникає світла, наче соромиться показатись на очі. Може, цей звір здатен привести її до Ловренса? Вона не була розгублена настільки, щоб всерйоз припустити подібне, та все одно вона рухалася за твариною, забувши, у який бік збиралася їхати, – усі вулиці здавалися їй однаково зловісними й глухими. Тварина зникла з очей незадовго до того, як дорога вкотре привела її до зелених насаджень.
Зі страшенним скреготом, що пролунав, наче крик розпачу, вона загальмувала, а потім вибралася з машини. Їй здавалося, що довгі ряди затемнених будинків виганяють її – і так триватиме, доки вона намагається відшукати Ловренса. Востаннє вона спробувала уявити собі, що це лише кошмар, спотворене втілення її спільного з Ловренсом бажання привнести трохи чарів до їхнього життя. Скоро вона прокинеться і побачить себе на пасажирському сидінні… але вона знала, що це неможливо: Ловренс ніколи не вчився водити машину. Її руки так сильно тремтіли, що їй ледве вдалося скласти їх рупором біля рота.
– Ловренсе, – гукнула вона, – повернися!
Її слова болем відгукнулися не лише у вухах – у цілому її єстві, коли здалося, що вона чує голос, який пролунав десь між домами: «Облиш».
Вона не знала, чи цей голос звертався до неї. Напружено вдивляючись в темну приземкувату гряду, вона побачила постать, що кидалася між будинками. Світло фар заливало зелені газони, гублячись далі в суцільній темряві, і їй важко було розрізнити силует. Істота задихалася й скавчала, і її кошлата голова, її морда здавалися ще більш розмитими, ніж тоді, на плакаті, що хляпав під зимним вітром. І коли фігура перед нею підвелася на задні лапи – чи то випрошуючи щось, чи то бажаючи покласти лапи їй на плечі й ткнутися мордою в обличчя – усе, що вона могла, це лише гукнути:
– Ловренсе!
О
ОДЕРЖИМИЙ, – а, -е. 1. Який перебуває в полоні якого-небудь почуття, ідеї, пристрасті, настрою та ін. Одержимий [злим] духом,
Найближча етимологія: одержимість, одержати, держати – рос.
Синоніми: захоплений, пристрасний, завзятий; божевільний, нестямний, причинний, очманілий, навісний, навіжений, несамовитий, біснуватий, шалений, скажений, ненормальний.
Приклад: «Об’єкти, якими ви володієте і які, у свою чергу, здатні володіти іншими, перетворюючи їх на одержимих. Наприклад, старий фотоапарат…»
Одержимість
Реджі Олівер
Це було останнє місце, у якому я волів би опинитися того суботнього ранку. Містер Беррі зняв два ключі з великої зв’язки, яку зберігав у себе. З кімнати за відчиненими дверима було чути запах, чи, радше, атмосферу будинку. Не те щоб там стояв сморід, але дуже сильно відгонило застоєм, старістю й занедбаністю. Можна було без слів зрозуміти, що в цьому домі лише тиждень тому помер старий.
– Ось ми й на місці, – майже душевно промовив містер Беррі, домовласник, перш ніж повернутися до своєї звичайної кислої манери. – Отже, я хочу, аби будинок розчистили до вечора неділі. У понеділок вранці прибудуть декоратори, і я маю якомога швидше підготувати його для здавання новим мешканцям. Боюся, у моїй справі я не можу дозволити приміщенню простоювати. Ви ж розумієте, я не благодійник.
Якщо слова бувають зайвими, то остання фраза являла собою саме такий випадок. Беррі був огрядним чолов’ягою з опуклим самовдоволеним обличчям: один з тих людей, які пишаються тим, що «не терплять усіляких дурниць». Я знав, що не отримаю від нього жодного співчуття, утім, я й не прагнув його.
– Увесь мотлох, що вам не потрібен, везіть на сміттєзвалище. Я не можу дозволити, щоб його поскладали поряд із баками на вулиці, бо тоді на мене напосядеться міська управа. Єдине, що ви залишите, це меблі. Усі вони належать мені, – він завагався. – Ну… окрім того бюро. Але за умови, що ви приберете все із шухляд, можете залишити його тут, якщо схочете. Я не проти.