Жахослов ,

Це були любовні листи за підписом «Лейла». Певно, це й була Л. В.? Подальшим доказом того, що так і є, стали випадкові посилання в листі на роботу в театрі, кіно й на телебаченні. Л. В. була акторкою, це було очевидно з портрета. Так само акторкою була і Лейла.

Хоча цим листам була майже п’ятдесят років, я все одно почувався ніяково, читаючи їх. Лейла була юна, наївна і обожнювала його. Вона висловлювала свої почуття, удаючись до словесних кліше, як майже завжди роблять прості люди. Я почувався так, ніби втручаюся в чуже життя. До того ж ці листи несли дуже мало інформації, окрім того, що Лейла обожнювала мого дядька і що іноді він сердився на неї, а вона завжди вважала це власною провиною. Лише останній лист вніс певну ясність і дозволив більш об’єктивно поглянути на справу.

Гітроу, ранок п’ятниці

Мій дорогий Г’юбе!

Ти, мабуть, дуже здивований адресою нагорі, але, будь ласка, будь ласочка, не сердься на мене дуже. Гадаю, ти все одно сердитимешся, але, що ж, напевно, так і має бути. Ось я вже в Гітроу і маю близько години, перш ніж сяду на літак і полечу до Штатів. Пробач, що не сказала тобі про свій від’їзд, але ти б лише спробував зупинити мене, сталася б огидна сварка, а ти знаєш, я не зношу сварок. Тож коли ти читатимеш цього листа, я вже буду за тисячі миль звідси, по той бік океану, і я не маю телефонного номера або ще чогось, тож тобі лише доведеться чекати, доки я напишу знову або ще якось зв’яжуся з тобою. Справа в тому, що мій агент знайшов мені роль в тамтешньому кіно. Я знаю, це лише черговий жахливчик і, мабуть, нестерпно гидкий, але це робота, а мені треба їсти і треба навести лад у голові. Розумієш, любий Г’юбе, – і не хмурся ти так, бо будуть зморшки!!! – хоч я й кохаю тебе до нестями – справді кохаю! – так тривати далі просто не може. І справа не в інших дівчатах – хоча це боляче, дуже боляче – і не у сварках, які я ненавиджу, і навіть не в побиттях і насильстві, тому що ти завжди (майже завжди) потім просиш вибачення. Ні, справа в тому – о, як важко це пояснити! – в тому, що поряд із тобою я чомусь відчуваю, ніби не існую як особистість. Наче я ніщо. Гаразд, я твоя дівчина, твій пупсик, твоє серденько, але я більше не належу самій СОБІ. Розумієш? Ні, я не чекаю, що ти зрозумієш. Гаразд, пам’ятаєш той раз, коли ми вдвох ходили до «Біби», і ти обрав для мене сукню, а я хотіла іншу, а ти просто пішов до каси і все одно купив її, а потім виштовхав мене з магазину, перш ніж я встигла поглянути на щось іще. Я почувалася настільки приниженою багато днів по тому. Так, я знаю, звучить безглуздо, і ти майже без сумніву маєш значно кращий смак, ніж я, ти така зірка, такий геній, але справа не в цьому. Іноді я просто хочу мати щось своє і чинити по-своєму, але ти бажаєш, щоб я весь час була твоєю власністю, а я просто не можу так. Ось чому я зрештою їду до Лос-Анджелеса зніматися в цьому фільмі, і я знаю, що це звучить безглуздо і непереконливо, і все таке, і, мабуть, так і є, але це те, що я відчуваю зараз. Але я все одно кохаю тебе, любий Г’юбе, і досі вважаю, що ти найблискучіший, найкрутіший геній у цілому світі! Тож не згадуй лихим словом

твою назавжди закохану Лейлу

– залишок сторінки був вкритий (решту сторінки було вкрито) цілими рядами літер Х, що мало символізувати поцілунки.

О десятій годині недільного ранку нагодився Мартін. За спеціальністю він актор, але більшість часу лишається незатребуваним в обраній професії, відтак я сплачую йому за допомогу в моєму бізнесі. Здебільшого вона полягає в перевезенні меблів, участі в аукціонах від мого імені та виконанні різних дрібних доручень. Сьогодні він мав допомогти мені перевезти письмовий стіл Г’юберта і залишки речей з його квартири.

Мартін – один із тих людей, що не люблять одразу ж братися до справи. Він обов’язково має випити кави, побалакати, викурити одну зі своїх нікчемних цигарок, перш ніж хоча б за щось візьметься. Через це я постійно кепкую з нього, адже він дешево мені обходиться і не скаржиться, коли я висмикую його з дому в незручний час. Та цього ранку я хотів якомога швидше поїхати туди, прибрати останнє з дому мого дядька і покласти край усьому, і тому ставав дедалі нетерплячішим через те, що він ніяк не доп’є свою каву і не припинить патякати. Перш ніж ми покинули Ізлінґтон, він наполіг на тому, щоби побачити вже привезене з квартири.

Сьорбаючи каву, він увійшов до вітальні, куди я заніс більшість речей.

– Небагато ж він тобі лишив, цей старий пентюх, еге ж?

Мартін затримався перед портретом «Л. В. у ролі Джульєтти». Він мовчки роздивлявся. Я починав втрачати терпіння.

– Ти її впізнаєш? – спитав я. – Гадаю, це акторка.

– Хіба це не Лейла Вінстон?

– Актриса?

– Так. Минулих часів. 60-х років, початку 70-х. Певний час вона була дуже популярна. Ти, мабуть, знаєш «Диявольський виплід».

– А це що таке?

– Ніколи не чув про «Диявольський виплід»? Фільм жахів. Пізні 60-ті. Культовий фільм, класика жанру. Правду кажучи, більша частина фільму – цілковите лайно, але цей епізод…

– Що з нею сталося?

– З ким?

– З Лейлою Вінстон.