Далі йшов недбалий, геть нерозбірливий підпис, але нижня половина листа була відірвана, можливо, у гніві, тож ім’я відправника залишилося невідомим.
Спустошивши верхнє відділення, я взявся за шухляди у двох тумбах. У трьох шухлядах праворуч я не знайшов нічого, гідного особливої уваги, окрім пачки листів – усі були написані однією рукою. Також я знайшов близько дюжини візитівок: лілових, прикрашених жовтими фантастичними візерунками і того ж кольору написом «Г’ЮБ ВІЛЬЄ, ФОТОГРАФ» разом з адресою його студії на Дін-стрит у Сохо. Ліва тумба столу складалася лише з однієї глибокої шухляди, декорованої, як три з протилежної сторони, та замком у верхній частині. У ній було кілька альбомів із фотографіями та велика кубоподібна скринька, обтягнута чорною шкірою. Вона була заважка, і я запідозрив, що всередині фотоапарат, але зазирати не став. На той час мені вже не терпілося забратися звідси.
Я підняв ящика зі вмістом письмового столу і зніс її на перший поверх і на вулицю, до орендованого фургона. Наступного дня я мав повернутися з помічником, аби забрати останнє.
Вулиця під будинком дядька Г’юберта виявилася безлюдною. Звуки дорожнього руху з Верхньої вулиці долітали слабкі й переривчасті. Я завантажив ящика в кузов фургона, позіхаючи при цьому. Надто надовго я тут затримався, а попереду була ще довга дорога.
Я припаркував свій автомобіль на певній відстані від парадних дверей до будинку Г’юберта, адже ближче місця не було. Зачинивши дверцята фургона, я озирнувся на будинок і побачив, що вікно на другому поверсі – вікно його квартири – було відчинено і хтось висовувався звідти. Видно було лише темний силует – вулиця майже не освітлювалася, – та все ж я розгледів, що це жіноча фігура, дуже тонка, анорексично худа. І хоча я бачив лише силует, мене не полишало сильне відчуття, ніби вона дивиться на мене. Потім вона благально простягнула до мене руки, і мені здалося, що я побачив інших поряд з нею у вікні.
На ту мить я відчував не так страх, як гнів, що хтось намагається завадити мені поїхати додому й добряче виспатися. Я одвернувся, сів у машину, хряснув дверцятами й поїхав. І заспокоївся лише коли був уже за кілька миль звідти і раптом збагнув, що жену вулицями Лондона зі швидкістю більше ніж шістдесят миль за годину. Уже вдома, у Чізвіку, годину або більше по тому я відчув, що страшенно виснажений, але заснути не міг.
Кілька разів мені вдалося задрімати, але я швидко прокидався, і вже потім, о сьомій ранку, я облишив усі надії на відпочинок. Я забрав з фургона дещо з дядькового майна і переніс до себе у вітальню. Це були речі, які я хотів дослідити уважніше. Мій мозок був настільки одержимий ними, що не давав мені спати.
Першим був шкіряний чорний футляр. Це була явно недешева річ – зі срібними петлями і замком, ключа до якого я не міг знайти. Тож я розкрив його за допомогою зубила. Усередині футляра, оббитого червоним оксамитом, у пінопластових крихтах я знайшов фотокамеру – як і очікував. Але це була не звичайна камера. ЇЇ було зроблено на замовлення, з двома об’єктивами, встановленими паралельно на відстані близько п’яти сантиметрів – приблизна відстань між очима дорослого чоловіка. На звороті була відповідна пара вічок. Вона була також оснащена іншими шкалами та пристроями, яких не побачиш на звичайному фотоапараті. Яким було їхнє призначення, я навіть припустити не міг. На мідній табличці на звороті камери було вигравірувано слова: «ПАТЕНТ ВИДАНО Г. В.»
Далі були альбоми. Вони були розкішно переплетені золоченою тісненою шкірою, і більшість із них містила підбірку його робіт для журналів, виставок і приватних клієнтів. Вони стали додатковим доказом (якщо докази були потрібні), що мій дядько був обдарованою людиною. Але були два альбоми, які суттєво відрізнялися від інших.
Один із них я можу лише охарактеризувати як сімейний альбом, хоча він не був схожий на жоден із сімейних альбомів, бачених мною раніше – і, сподіваюся, більше я ніколи такого не побачу. На першій сторінці була фотографія моєї матері й мого батька в день їхнього весілля. Вони щойно вийшли із сільської церкви, у якій вінчалися, і тримаються за руки, але дивляться в різні боки, тужливо всміхаючись. Жоден із них не дивиться в камеру. Злегка змазана пляма трави з правого краю дозволяла припустити, що фотографію було зроблено потаємно, зі сховку на церковному дворі. Решта весільних фотографій справляла те саме враження. На одній із них можна було бачити, як офіційний фотограф намагається зняти подружню пару, в той час як мамина фата, підхоплена вітром, падає їй на обличчя. Фотограф здається роздратованим, а мій батько засмученим. Є в цьому знімку якийсь елемент жорстокої комедії. Потім я побачив фотографію самого себе у віці п’яти років разом із мамою в саду біля нашого будинку. Я маю незадоволений вигляд, і мати намагається заспокоїти мене. На задньому плані батько спостерігає цю сцену із цікавим виразом відчуження й відрази на обличчі. Вочевидь, фотографія не була зрежисованою, і зробили її таємно. Я згадую цю фотографію зокрема тому, що невдовзі після того, як її було зроблено, мій батько пішов від моєї матері й ніколи не повернувся. На решті картин ми з моєю родиною завжди були надворі чи в якомусь громадському місці і, вочевидь, гадки не мали, що за нами спостерігають. Ось я йду до школи, і на моєму обличчі вираз лютої зосередженості; ось я сиджу на межі футбольного поля, обіймаючи своє подряпане коліно, захоплений у момент сльозливих жалощів до самого себе. Я ненавиджу цю сторону своєї особистості і мене розізлило те, що цей момент особистої ганьби був вкрадений у мене і потрапив до альбому. Є навіть фотографія, коли я незграбно намагаюся поцілувати мою першу дівчину на тенісному корті. З відчуттям огиди я згорнув альбом.
Утома, поза сумнівом, лише підсилила моє відчуття гніву, відчуття, що мене зрадили. Я зробив собі кави, але моїм нервам це анітрохи не допомогло. Я неспокійно тинявся кімнатою. Залишався ще один альбом, який я не продивився. Я відклав його наостанок, адже він мав особливо розкішну сап’янову палітурку із золотою монограмою – дядьковими ініціалами Г. В., відтиснутими на обкладинці.
Усередині були найбільш химерні й моторошні фотографії, які я коли-небудь бачив. Я не маю на увазі, що на них були зображені жахіття – якраз навпаки.
На перший погляд вони скидалися на серію знімків оголеної жіночої натури, одноколірних, але надрукованих у відтінку сепії на оксамитовому, напівматовому папері. Тло завжди мало розмитий, затінений вигляд, але створювало враження безкінечного та безлюдного простору. Перше, що впало мені в око, це надзвичайні подробиці і створюване ними відчуття перспективи. Вони здавалися тривимірними.
Усі натурниці були юні, деякі – ледь старші за підлітків. Вони були зняті на повний зріст, деякі – навпочіпки, інші – стоячи, одна – скулившись на ліжку серед зім’ятих простирадл. Дівчата були стрункі й вродливі, але це не були порнографічні знімки, адже вони просто не здатні були викликати збудження. На кожному обличчі був написаний страх. Усі натурниці дивилися в камеру з неприхованим жахом. Висока якість знімків створювала ефект майже відчутної на дотик реальності. Їхні очі були широко розкриті і ніби спустошені відчаєм – наче вони знали, що більше ніколи в житті не відчують щастя. Безкінечні тіні, що пролягали за їхніми спинами, мали от-от поглинути їх, зім’яті простирадла навколо дівчини на ліжку, здавалося, от-от постануть і задушать її.
Важко було на них дивитися, але відірватися від них було ще важче – настільки вони заворожували. Хоча й застиглі, зображення створювали ілюзію потенційного руху – наче натурниці на мить заціпеніли від жаху. Це нагадало мені мить, коли я побачив свою матір мертвою в лікарні. Я знав, що вона більше не ворухнеться, та все одно очікував, що це станеться, і мій розум грав зі мною жарт, доки я дивився на її тіло.
Останнє зображення в альбомі було найразючішим. На ньому була дівчина, оголена, як і решта, з довгим білявим волоссям, вона ніби тікає від камери, але при цьому озирнулася і із жахом дивиться на свого переслідувача. Тло зображено дещо чіткіше, ніж на решті фотографій. Дівчина була в лісі, дерева якого вкривали собою безкінечний сірий простір. Тривимірна якість знімка створювала ілюзію безкрайності, і здавалося, що варто простягнути руку – і вона увійде в пухнастий рельєф на фотографії і далі – в холодну порожнечу. Озираючись назад, утікачка не бачить того, що бачить камера: корінь дерева, наче велетенська чорна змія, згорнувся в неї на шляху. За мить по тому, як було зроблено фотографію, вона мала перечепитися і полетіти сторчголов на холодний сірий лісовий ґрунт.
Треба було згорнути альбом і повернутися до своїх справ, але зображення невідступно тримало мене. Щось у цьому обличчі видавалося мені знайомим. Невдовзі я зрозумів, що дивлюся на Л. В., жінку, зображену на картині мого дядька.
Хто така Л. В.? Ким вона була в його житті? Коли це питання постало в моїй голові, я знав, що не заспокоюся, доки не з’ясую. Я почав проглядати папери, знайдені в письмовому столі минулої ночі. Раптом я згадав про пачку листів, перев’язаних шворкою, на які майже не глянув. Вони були написані фіолетовими чорнилами на блідо-блакитному папері, і деякі з їхніх конвертів були прикрашені грубо намальованими квіточками. Вони були надіслані дядькові Г’юберту на адресу по вулиці Ґліб-Плейс у Челсі.
ebooksa