Жахослов ,

– О, справді? – промовила вона із завченою байдужістю, ніби демонструючи, що будь-який вияв цікавості чи ентузіазму становитиме порушення професійного етикету.

– Я лише хотів дізнатися… – почав я. Вона вже навіть не дивилася на мене, цілком поглинута фарбуванням нігтів. – Хотів дізнатися, чи хтось із працівників 60-х або 70-х років ще досі працює тут?

– Нє, – коротко відповіла вона, не підводячи очей. – Я так не думаю.

– Зачекайте хвилинку, – промовила яскравої зовнішності секретарка, яка саме проходила повз, прямуючи до виходу. – Як щодо Кемпа Кіза?

– О, так, – відгукнулася рецепціоністка і, на мій подив, одразу ж натиснула на кнопку й заговорила в мікрофон на столі.

– Кіза, будь ласка, – знудьгованим тоном співуче промовила вона. – Чи не міг би Кіз підійти до рецепції? До нього дехто прийшов.

– Щиро вам дякую, – сказав я. – Я дуже ціную ваші зусилля.

Її темно-червоні губи розтягнулися в найкоротшій з усмішок, перш ніж оздоблення нігтів знову цілком заволоділо її увагою.

З’явився Кіз – він виявився таким, як я і очікував: гладеньким, із фарбованим волоссям – і мляво потиснув мені руку. На ньому був темний одяг, але золоті браслети на його зап’ястках і медальйон на шиї були нагадуванням про 60-ті й 70-ті роки. Я видав йому свою неправдоподібну легенду, і він, здавалося, був більше ніж радий поговорити. Він запропонував «продовжити» в кафе навпроти студії.

Там після одного лате і кількох пончиків він розповів мені, що є одним із власників будівлі й керує студією на другому поверсі. Він прибув до Сохо в 60-ті, відчув, що саме тут йому місце і більше звідси не виїздив. Він здавався людиною, яка чудово ладнає і із собою, і з навколишнім світом: мені він сподобався.

Тоді я сказав:

– Мені цікаво… Ви в 60-х були знайомі з таким собі Г’юбом Вільє?

Кіз різко закинув голову і кілька секунд пильним поглядом дивився на мене. Було щось театральне в його реакції, та все ж вона була щирою і йшла від серця. Він сказав:

– Чи знав я Г’юба Вільє? Чи знав я Г’юба Вільє! Ще й як знав, присягаюся твоєю дупою. Він дав мені мою найпершу роботу в «Диму». Я був його чорноробом, хлопчиком на побігеньках. Був час, коли я фактично керував його студією. Робив геть усе. О так, я знав Г’юба Вільє.

– Що він був за людина?

– Ну… Чи є в тебе зайвий тиждень, аби все вислухати? Тобі відомо, що його прозвали Князем Темряви?

– Ні. Чому?

– Та вже ж не без причини, дорогий мій, наскільки я його знаю. По-перше, він мав найогидніший характер з усіх. І він встигав усюди: наркотики, жінки, сексуальні збочення, ще багато чого. Трахав усе, що рухалося. Одного разу чи двічі навіть мене завалив. Зауваж, у ті часи я був гарненьким білявим хлопчиком, а він був просто божественний, – він ляснув самого себе по лівій руці. – Стули пельку, Кізе. Ми ж не хочемо збентежити цього гарного джентльмена, так? Врешті-решт він був достобіса чудовим фотографом, цього вже в нього не забереш. О, так. Він в одному ряду з Девідом Бейлі, і Донованом, і Даффі. У ньому сповна втілився самий дух бурхливих 60-х. Проблема була в тому, що він прагнув бути єдиним та неповторним, кращим, ніж Донован і Бейлі, не лише царем гори, а просто єдиним. Це, звісно ж, було неможливо. Потім він винайшов цю штуку, яку називав «3D-фотографією», із тією дивацькою камерою на два об’єктиви. Мав зробити на цьому цілий статок. Насправді, це було дуже цікаво. Проблема була в тому, що весь процес був неймовірно дорогим і складним: особлива плівка, особливий папір і ще купа всього. Він звертався зі своїм винаходом до кількох фірм, але просив забагато. Тож він вклав у це власні гроші й сам зайнявся цією справою. То була катастрофа. Він втратив усе. І, звісно ж, винуватив усіх навколо, крім себе. Врешті-решт він просто зник зі сцени. Не знаю, що сталося з ним після того.

– Він просто помер.

Кіз мовчав зо хвилину, але не показував жодної реакції.