Жахослов ,

– Удалося відімкнути його?

– Я знайшов ключі.

– О, – промовив він, осідаючи в крісло. – А картина? Ви забрали її?

– Так, забрав.

– Знаєте, коли він був живий, я пропонував йому гарні гроші за цю картину.

– Навряд чи ви б їх запропонували, коли він став мертвий.

– Ні, ні. Я маю на увазі, не схоже було, щоб він міг собі дозволити відхилити мою пропозицію. Він майже завжди вносив орендну плату із запізненням. Хай там як, він казав, що коли помре, я можу забрати її собі.

– Справді? – сказав я, дозволивши собі нотку скептицизму в голосі.

– Саме так, – відповів він. Повисла пауза. – Зауважте, він часто верз усілякі нісенітниці. Якось прямим текстом заявив, що сам її намалював.

– Так і є.

– Справді? Що ж… Важко розрізнити, коли він казав правду. Він завжди клеїв дурня. Тільки те й робив, що розповідав усілякі історії про те, як колись був знаменитим фотографом, чи щось подібне.

– Він справді ним був.

– О… Гаразд… – Беррі зовсім занепав духом. – Тоді скажіть мені таке. Чому ж він опинився у найпаскуднішому кінці клятого Ізлінґтона?

Я знизав плечима і став дивитися повз нього на плаский екран. Той був уже не зелений, а сірий, і на ньому рухалися постаті, оголені жіночі тіла. Беррі ненавмисно перемкнувся на порноканал? Жінки присідали, повзали і витягували руки в благальних жестах, наче покірно молячи про щось.

Беррі схопився за пульт дистанційного керування і почав натискати кнопки.

– Кляте лайно! – вилаявся він. Тоді раптом телевізійний екран став яскраво-зеленим, і кімнату наповнив оглушливий рев юрби. Я поквапився піти.

Наступного дня я мав поїхати до Вест-Енду, щоб зустрітися з клієнтом. Я пригостив його ланчем у своєму клубі «Браммеллз» у Сент-Джеймзі, і ми успішно уклали ділову угоду. Після ланчу я відчув потребу прогулятися й рушив у напрямку Піккаділлі й Шефтсбері-авеню, не маючи на думці жодного кінцевого пункту. І тоді я згадав старі дядькові картки: я саме мав одну з них у кишені. До Сохо було недалеко, і я пішов за адресою на Дін-стрит побачити, що сталося з його студією.

Гадаю, думки про дядька Г’юберта ніколи не полишали мене. Навіть протягом ланчу вони поверталися до мене у випадкові миті мовчання. Я казав собі, що не можна дозволити цьому перетворитися на одержимість. Хай там як, я відчував, що в мене є незавершена справа: чому, наприклад, у газетах не було некрологу?

Я пройшовся вздовж Шефтсбері-авеню і звернув ліворуч на Дін-стрит. Неважко було знайти адресу. У будь-якому разі, будинок стояв там, де я й очікував його побачити, але для мене було сюрпризом, що в ньому досі була фотографічна студія. Я пройшов усередину крізь подвійні скляні двері.

У приймальні за столом овально-вигнутої форми молода жінка зосереджено фарбувала нігті у звабливий темно-пурпуровий колір. Я чемно кахикнув, щоби привернути її увагу, і пояснив, що пишу книгу про Сохо 60-х і був зацікавлений, дізнавшись, що фотостудія існувала в цьому місці від тих часів.