Дума про Хведьків Рубіж

Микола обертається.

У низькому тумані видніється тендітна дівоча постать у чорній накидці на плечах.

Миколі погано видно її, але туман потроху розсіюється, і можна щось розгледіти. Дівчина дуже вродлива, зовсім юна, здається, але обличчя дуже, дуже бліде, і ще погляд очей… Він не схожий на звичайний дівочий погляд. Микола знає вже цей погляд. Він такий само, як і в каліки з мечем.

Микола бачить в очах дівчини наростаючу лють. Таку, що аж самому стає страшно.

Юнка підіймає праву руку долонею на каліку, і вже не гукає — люто, несамовито кричить:

— З-і-і-і-й-й-й-д-и-и-и!!!

Каліка губить меч. Прикривається руками. Зникає в хащах.

Дорога вільна.

— Ідіть…

Микола дивиться на шлях. Там, десь у його кінці, видно яскраве сяйво. Таке тепле і лагідне. Таке добре. Таке любляче.

— А що там, доню?

— Там Господь і рай…

— А ти?

— Мені туди не можна.

— А куди ж ти?

— Туди… — дівчина кивнула на темряву за спиною.

Микола востаннє глянув на її обличчя. Матір Божа! Це ж його небога! Вона вже змінилась, подорослішала, але це вона. Чоловік хоче окликнути постать, що зникає в тумані:

— …!!!

Не встигнувши вимовити ім’я і не дочекавшись вербички, Микола Пилипенко помер.

VІ