Непрохані

— Андерсон сам винен. Йому варто було здатися. Чи бодай якось озватися.

— Ти б на його місці здався?

— Так.

Я повільно кивнув. Правду кажучи, мені й самому не було зрозуміло, чому Андерсон вчинив саме так. Я втрутився, коли Фішер почав на нього тиснути, бо розумів: не варто ятрити Андерсонове почуття провини, бо він не розкриється. Але якщо взяти до уваги його небажання говорити про роботу плюс свідчення Чена та інших, що він, мовляв, був сам не свій, ставало очевидно, що Андерсон почувався в небезпеці ще до ночі подвійного вбивства. Той лист з вимогами мав здатися йому дуже зловісним. Чи пояснює це його втечу? Чи, можливо, причина ховається у його роботі? Наскільки сильно він уже був наляканий?

— Еге ж, — кивнув я. — Я б теж здався.

Я підвівся. Мою справу тут було зроблено.

— Я вдячний за те, як ви повелися у цій ситуації.

— На здоров’я. Тільки не змусь мене про це потім пошкодувати.

— Ти про що?

Бланшард глянув на свої складені руки.

— Я дещо знаю про обставини, за яких ти пішов з поліції Лос-Анджелеса, — сказав він. — Нам тут таких історій не треба.

— Все насправді було не так.

— Я тільки знаю, що там були трупи. І ти.

— Мене не посадили.

— Не посадили. Але я маю на увазі саме те, що сказав.

— Зрозумів.

Я пішов геть.

— Джеку, — покликав він, коли я відійшов ледве на п’ять метрів. — Наскільки міцно ти пов’язаний з Фішером і його колами?

Зупинившись, я обернувся до нього.

— Взагалі не пов’язаний. А що?