Непрохані

— Гадки не маю, — відповів він. — І жодних «нас» тут не існує. Зарубай собі на носі. Я тут лише тому, що один з головних детективів по справі — мій напарник. А ти — з великої ласки і ще тому, що свідки дуже однозначно описали твої дії при появі стрільця. Де твій приятель Фішер?

— Вийшов подихати повітрям.

Бланшард важко всівся на стільця поруч зі мною.

— Що насправді там трапилося? Якщо чесно?

— Я вже казав. Ми лишили для Андерсона повідомлення через одного з колег. Він прийшов на зустріч.

— Але чому? Ось цього я ніяк не второпаю. Чому ви?

— Ми дали зрозуміти, що не вважаємо його убивцею. Домовилися зустрітися у тій їдальні. Вибирав Андерсон. Як його знайшов той тип з пістолетом, гадки не маю.

— Що ви витягнули з Андерсона?

— Він навіть розкритися як слід не встиг. Сказав, що отримав той чек, про який я згадував, але нічого не зробив, бо там були вимоги, на які він пристати не міг.

— А саме?

— Він мав кинути роботу над приватним проектом.

— А саме?

— Він саме почав розповідати, аж тут ось вам.

Бланшард обернув голову і подивився на мене — мовчки.

Я знизав плечима.

— Хочеш вір, хочеш не вір. Я просто допомагав Ґері. Але тепер Андерсона знайшли, і справі кінець. Цю халепу доведеться сьорбати вам.

— Халепу?

— Після цієї ситуації Андерсон менше схожий на подвійного убивцю, як гадаєш?

— Між двома подіями може не бути зв’язку.

— Чиста випадковість, еге ж. Так і бачу, як усі в департаменті запевняють одне одного у цьому. Це ж настільки простіше, ніж визнати, що вони цілий місяць полювали на безневинну людину — і не спіймали, бо прийшов чорт лисий і прибив його.