Непрохані

— Так, Ґері, тільки не кажи, що лазив у мою особисту справу, бо тоді…

— Джеку, мені не треба було цього робити. Ти ж розумний. Якби ти хотів стати детективом, ти б ним став. Якщо не став, то лише тому, що не хотів. Це логіка.

— На мене лестощі не діють, — відзначив я.

Він усміхнувся.

— Це я теж знаю. І ще я пам’ятаю, що ти краще не пробуватимеш взагалі, ніж спробуєш і схибиш. І саме тому, гадаю, ти десять років патрулював вулиці.

Ніхто так зі мною не розмовляв дуже давно. Вираз мого обличчя сказав Фішеру все.

— Так, — почав він, піднявши долоні,— я наговорив зайвого, вибач, усе не так. Я не переймаюся долею Андерсона і його родини. Просто історія дуже дивна, і моє життя стало би простішим, якби я у ній розібрався. Я читав твою книжку і подумав, що тобі це було б цікаво. І все.

— За пропозицію дякую, — відповів я. — Але то було в іншому житті. І працював я в Лос-Анджелесі, а не в Сієтлі. Я не знаю міста, не знаю людей. Я не зможу зробити більше, ніж навіть ти, не те що копи. Якщо ти справді думаєш, що вони все роблять не так, поговори з ними.

— Я говорив, — зізнався Фішер. — Вони думають так само, як ти.

— І ми з ними, напевно, праві. Сумна історія, нема чого сказати.

Фішер повільно кивнув, дивлячись у вікно. Темнішало, небо наливалося свинцевою сірістю.

— Здається, йде негода, — сказав він. — Пора повертатися. Їхати через гори по темряві не хочеться.

— Вибач, — мовив я, підводячись. — Гадаю, ти проїхав цей шлях, сподіваючись на більше.

— Я хотів почути твою думку, я її почув. Вона не така, як я сподівався, але що вже там.

— Таку консультацію я міг дати і по телефону, — всміхнувся я, — як я й казав.

— Так, знаю. Але… я радий був тебе побачити знову. Давай тепер тримати зв’язок.

Я відповів, що теж був радий і що так, давай, тощо. Ми обмінялися люб’язностями, я провів його до дверей і постояв на порозі, дивлячись, як Фішер їде геть.

Коли машина зникла з очей, я не одразу повернувся додому, хоч було зимно. Було таке відчуття, ніби на дитячому майданчику до мене підійшов старший хлопчик і запросив погратися з ним, а я погордував і відмовився. Виявляється, у дорослих усе так само.

Потім я зайшов у дім і сів за стіл, де й змарнував останній, напевно, зрозумілий вечір свого життя, дивлячись у вікно і відчуваючи, як поволі спливає час.

Іноді я думаю: що сталося б, якби того ранку я дійсно працював, якби Фішерів дзвінок потрапив на автовідповідач?