Непрохані

— Процес триває. На фірмі всі відвернулися від справ Кренфілда, ніби ті смердять тепер. А я не зміг. Десь місяць тому я дещо зрозумів, вирішив, що треба з’ясувати, і прилетів сюди, у Сієтл. Пішов до офісу «Бернел і Літтон».

— А там?

— А офісу немає.

— Тобто як?

— Зрозумій, на ту мить я працював з тими хлопцями вже місяці зо три. Я напам’ять вивчив їхні номери й адресу. Взяв таксі просто з аеропорту, поїхав до них. Околиці виявилися трохи дивнуватими для юридичної контори, а коли я дійшов до власне офісу, там виявилася зачинена крамниця. Давно зачинена! Здається, раніше там торгували кавою, але нині крізь дах проросло, чорт забирай, дерево, уявляєш? Жодних ознак офісу компанії «Бернел і Літтон». Домофон доісторичний. Десять дзвінків, і з усіх тільки одним, здається, користувалися після мого народження. Я натиснув його, понатискав інші. Ніхто не відповів.

Тут я вже трошки розгубився. Пішов до кав’ярні на розі, взяв собі каву, набрав офіс, перевірив адресу. Зателефонував у «Бернел і Літтон». Слухавку взяла Літтонова секретарка. Коли я попросив з’єднати з ним, сказала, що бос вийшов. Я вирішив спитати адресу ще й у неї, сказав, що маю важливий пакунок. Вона назвала ту саму адресу. Я уточнив, який дзвінок натискати. Тут вона замовкла. Мовчала, мовчала, а далі питає: «То ви що, тут?» І тон такий владний, ніби вона й не секретарка зовсім.

— Дивина.

— Так, дивина. І я неочікувано для себе відповів, що ні-ні, я не в Сієтлі, то в мене помічник захворів, а я хочу йому лишити максимально чіткі інструкції. Вона знову стала мила й приязна, сказала, що дзвінок значення не має, вистачить і адреси. Я їй подякував, попросив, щоб хтось із її босів мені подзвонив, поклав слухавку. Хвилину сидів, думав, аж тут задзвенів мобільний. То був колега. Виявилося, що їм телефонував Літтон, який шукав мене. На щастя, помічник тільки сказав, що мене немає на місці, а про Сієтл ні слова. Що ж, може, то збіг обставин. Але дуже дивний! Я пішов назад по тій адресі, понатискав дзвінки — ніхто не відповів. Тоді я їх знову набрав. Цього разу слухавки ніхто не взяв, але я дещо почув. Почув, як дзвонить телефон десь у тому будинку нагорі.

— Ти почув, як їм дзвониш?

— Саме так. Я кинув слухавку і набрав номер знову — хотів перевірити свій здогад. Відступив від дверей на кілька кроків — так, дійсно десь у будинку дзвонив телефон. Він дзвонив і дзвонив… а потім я пішов геть і полетів додому.

Він підняв руки, показуючи, що закінчив свою оповідь — і тепер чекає чогось від мене. Я не дуже розумів, чого саме.

— Ти відтоді з ними контактував?

— І неодноразово. У Чикаго ми вели справи як завжди. Треба було закінчити зі спадком Кренфілда, зовсім трохи лишалося.

— Ти говорив про свою поїздку Бернелу чи Літтону?

— Ні,— похитав він головою. — Я просто не зміг сформулювати питання. Агов, чуваче, а як так вийшло, що твоя контора — то занедбана будівля? Я намагався розказати одному зі старших партнерів, але той мало не пальці у вуха собі встромив, щоб нічого не знати. Ніхто не хотів слухати про нові чудеса навколо Кренфілдової справи.

Як я їх розумів!

— Люди знімають дешеве приміщення. Звичайна справа.

— Джеку… от уяви, що ти зібрався вмирати і хочеш владнати свої справи перед тим. Ти станеш довіряти їх юристові, який працює в собачій будці? Маючи кількасот зароблених мільйонів і все життя співпрацюючи з суперпрестижною юридичною фірмою у Чикаго?

— Не думаю. А ти впевнений, що твій інтерес у цій справі ніяк не пов’язаний з бажанням урятувати свої статки за рахунок стариганевого спадку?

— Та пішов ти, Джеку.