Зійшло сонце. Вона поспішила нагору.
Сесі прокинулася від глибокого сну.
Вона глянула на реальність і зрозуміла, що її фантастичний та особливий світ — це саме той світ, котрий їй до вподоби, котрого вона потребує. Тьмяні обриси сухого пустельного горища були знайомі, як і звуки внизу Будинку — на заході сонця він сповнений метушні, галасу і зумкотіння крил, але зараз, коли сонце з’явилося на обрії, тут було спокійно і панувала мертва тиша звичайного світу. Сонце нерухомо стояло в небі, а єгипетські піски, які були її ложем сновидінь, тільки й чекали, щоб таємнича рука її думки накреслила на них карту мандрівок.
Сесі відчувала й розуміла все це, тож із посмішкою сновидиці поклала свою голівку на подушку довгого й прекрасного волосся, щоб знову спати і бачити сни, а в цих снах…
Вона вирушила у мандрівку.
Її свідомість висковзнула із кімнати, пронеслася над квітучим подвір’ям, полями, зеленими схилами, майнула над давніми і сонними вуличками міста, й, обійнявшись із вітром, прошмигнула над мокрим яром. Отак вона літатиме й блукатиме цілий день. Її свідомість проникатиме у собак, щоб посидіти, настовбурчивши шерсть, поласувати соковитими кісточками, обнюхати скрізь, аби чути все так, як тільки чують собаки, щоб бігти, вишкіряючись, як можуть тільки собаки. Це було більше ніж телепатія — вона вселялася в одне тіло, а виринала з іншого. Вона проникала у лінивих котів, старих дів, дівчаток, котрі бавляться у класики, коханців на ранковому ложі, у маленький рожевий затуманений мозок ще не народжених малюків.
Куди ж вирушити сьогодні?
Вона вирішила.
І відразу ж майнула!
Цієї ж миті внизу в мовчазний Будинок увірвалася лють божевілля. Це був чоловік — божевільний дядько з такою репутацією, що вся Сім’я боялася його і трималася подалі. Ще в часи трансильванських воєн дядько був божевільним лордом жахливого маєтку, він насаджував своїх ворогів на палі, пронизуючи їх нутрощі, й зоставляв їх так, у жахливих муках, благати про смерть. Цей дядько, Йоан Лютий, прибув із темної південної Європи кілька місяців тому, але вже зрозумів, що тут немає місця його прогнилій особистості та його жахливому минулому. Сім’я була дивною, можливо, навіть екстравагантною і в певній мірі гротескною, але в неї не було нічого спільного з цією скверною, з цим всесвітнім недугом, з цим повселюдним мором з налитими кров’ю очима, гострими, як бритва, зубами, пазуристими кігтями і голосом мільйонів закатованих душ.
Коли цей божевільний увірвався у полуденну тишу Будинку, в ньому вартували лише Тімоті та Мама, інші ж спали, ховаючись від сонця. Йоан Лютий відштовхнув їх обох з дороги і влетів нагору з хижими криками, розбурхав сплячі піски навколо Сесі та здійняв бурю у супокійній Сахарі.
— Дідько! — вигукнув він. — Вона тут? Я запізнився?
— Ану відійди від ліжка! — звеліла похмура Мати, піднявшись на горище. Тімоті намагався триматися поруч неї. — Ти що, осліп? Вона полетіла й може по кілька днів не повертатись.
Йоан Лютий, Несправедливий шпурнув ногою пісок навколо сплячої дівчини. Він схопив її зап’ясток, силкуючись намацати ледь уловимий пульс.
— Прокляття! — знову заволав він. — Поклич її. Вона
— Ти чув, що я сказала! — мати різко подалася вперед. — Її чіпати не можна. Сесі повинна лежати так, як вона лежить.
Дядько Йоан повернув голову. Його витягнуте, жорстоке, подзьобане віспинами обличчя розчервонілося.
— Куди вона пішла? Я
Мама спокійно відповіла:
— Ти можеш знайти її у дитині, котра біжить стежкою в яру. Або можеш упізнати її в річковому ракові, що дивиться на тебе з-під каменя у струмку. Вона може грати у шахи в сквері, що навпроти міської управи, забравшись у голову якогось старого. — Губи матері викривилися в посмішці. — Вона може зараз перебувати навіть у мені, дивиться оце на тебе, сміється і не зізнається в цьому. А ти і не здогадуєшся про це. Розмовляє моїми устами, потайки насміхається.