Із праху посталі

22
18
20
22
24
26
28
30

А якщо він ніколи не знайде Сесі? А якщо вітри занесли її аж в Елґін? Хіба вона не полюбляє найбільше гаяти час там, у притулку для божевільних, проникаючи у їхні голови, граючись їхніми думками, наче конфеті?

Десь там, у спекотній пообідній далині, відлунював гучний металевий свист — пара клубилася, коли потяг проносився через низові естакади, над прохолодними річками, через кукурудзяні поля, входячи у тунелі, як палець у наперсток, пірнаючи під мерехтливі горішні арки. Джон перелякано завмер. А якщо Сесі саме зараз у голові машиніста? Вона полюбляла водити ці машини-монстри. Любила смикати за шнурок, аж поки потяг не починав свистіти, тривожачи сонну ніч чи дрімотливе літнє пообіддя.

Він ішов тінистою вуличкою. Раптом йому здалося, наче краєм ока він побачив стару — зморщену, як засушений інжир, голу, як зернятко чортополоху. Вона наче пливла поміж гіллям глоду із встромленим у груди кедровим кілком. Щось скрикнуло і врізалось у його голову. Чорний дрізд, висмикнувши пасмо дядькового волосся, стрімко злітав у небо.

— Дідько!

Він бачив, як дрізд, кружляючи над ним, чекав наступного шансу.

Почув зумкотіння крил.

Підстрибнув, схопив.

Вона у нього! Пташка билась у його руках.

— Сесі! — гукнув він до переляканої чорної пташини, що опинилась у клітці його рук. — Я тебе вб’ю, Сесі, якщо ти мені не допоможеш!

Пташка запищала.

Пальці рук стислися міцніше, ще міцніше!

Він пішов геть, не озираючись на те місце, де кинув мертве створіння.

Дядько Йоан спустився до яру і, зупинившись на березі струмка, засміявся, коли уявив собі, як Сім’я несамовито метушиться, намагаючись знайти порятунок від нього.

Глибоко з-під води, наче дула пневматичних пістолетів, на нього витріщилися круглі чорні очі.

У спекотні літні полудні Сесі полюбляла забратися в голову річкового рака — у розмитий і безбарвний світ. Вона часто вистромляла очка-горошини на рухомих стебельцях і насолоджувалася спокійним плином струмка, його приємною прохолодою і химерним мерехтінням світла у ньому.

Від самої лише думки, що Сесі може бути десь тут, поруч, у цих білочках, чи бурундучках, або навіть… Боже мій, тільки подумай!

У спекотний літній полудень Сесі направду полюбляла забратися в амебу, у глибинах наповненого по-філософськи темною водою колодязя. У такі дні, коли світ здавався застиглим спекотним жахіттям, що ніби припечатував усе суще на землі, вона, дрімотно здригаючись, лежала на дні колодязя, холодна й далека.

Йоан спіткнувсь і плюхнувся обличчям у потік!

Дзвони у його голові забамкали гучніше. А тоді повз нього шерегою пропливли силуети тіл. Білі, немовби глисти, створіння сунули повз нього, наче ніким не керовані ляльки. Течія підкидала їхні голови і повертала обличчя до нього, являючи на кожному знайомі риси членів Сім’ї.

Так і сидячи у воді, він розридався. Згодом підвівся, пообтріпувався та пішов геть від потічка у сторону пагорба. Зоставалося лише одне. Йоан Лютий, Несправедливий приплентався у поліцейський відділок ближче до вечора й уже ледве тримався на ногах, його голос повсякчас переходив на шепіт.