Шериф прибрав ноги зі столу й чекав, доки навіжений чоловік збереться з духом і вимовить хоч слово.
— Я хочу заявити на одну родину, — видихнув дядько Йоан. — На тутешню грішну та аморальну сім’ю, яка вичікує, ховається, вона завжди на видноті, але завжди непомічена. Вона тут і там. Вона поруч.
Шериф сів рівно.
— Сім’я? Аморальна, кажете? — Він узяв олівець. — І де вони живуть?
— Вони живуть… — Навіжений чоловік зупинився. Щось вдарило його в груди. Сліпуче світло обпалювало його очі. Він похитнувся.
— Ви можете назвати мені їхнє прізвище?
— Їхнє прізвище… — знову жахливий удар, але тепер уже в живіт. Церковні дзвони вибухнули!
— Ваш голос, Боже мій, ваш голос! — вигукнув Йоан.
— А що з моїм голосом?
— Він схожий… — Йоан простягнув руку до обличчя шерифа. — Дуже схожий…
— Так?
— Це її голос. Вона за вашими очима, за вашим обличчям, у вашій мові!
— Чарівно, — вимовив шериф, посміхаючись, а його голос був жахливо м’яким і приємним. — Ви збиралися дати мені прізвище сім’ї та її місцеперебування…
— Немає потреби. Якщо вона тут. Якщо ваш язик — зараз її. О Господи!
— Спробуйте, — сказав тонкий і ніжний голос з обличчям шерифа.
— Ця Сім’я є! — навіжений вигукнув, похитуючись. — І Будинок також є! — Він одсахнувся, знову отримавши удар в серце. Дзвони розривались. Здавалося, що й сам він перебував усередині великого церковного дзвона.
Він викрикнув прізвище. Він викрикнув адресу.
А потому, геть розбитий, він вискочив з кабінету.
Після довгої паузи обличчя шерифа розслабилося. Його голос змінився. Тепер уже низький і грубий, він, здавалося, був приголомшений туманним спогадом.
— Що, — запитав він себе, — хтось щось сказав? Чортівня. Що це було за прізвище? Швидко, треба записати. А що за будинок? Де він розташований, як той сказав?