— Ні, не знаю.
Річ нагадувала еластичну квадратну коробку яскравого жовтогарячого кольору. З неї стирчали чотири сині квадратні трубки. Пахла вона незвично.
— Ти колись бачила таке, бабусю?
— Ні.
— От і
Дуґлас вийшов із кухні, лишивши коробку на столі. Через п’ять хвилин він повернувся із чимось іще.
— А як щодо
Він виклав на стіл яскраво-рожевий ланцюжок із пурпуровим трикутником на кінці.
— Не заважай мені, — сказала бабуся. — Це усього лише якийсь ланцюжок.
Повернувшись наступного разу, він тримав у руках безліч кілець, квадратів, трикутників, пірамід, прямокутників та інших форм. Усі вони були податливими, пружними, немов зробленими з желатину.
— Це не все, — сказав Дуґлас, висипаючи їх на стіл. — Там, де я їх узяв, є ще.
— Авжеж, авжеж, — заклопотано, неначе здалеку сказала бабуся.
— А ще ти помилялася.
— В чому?
— Що всі люди однакові всередині.
— Не верзи дурниць.
— Де моя свинка-скарбничка?
— Там, де ти її покинув — над каміном.
— Дякую.
Він протупотів у вітальню і дістав свою скарбничку.