— Ну, тоді це була б не зовсім людина, чи не так, хлопче?
— Мабуть, ні, діду. Діду, а в тебе є серце і легені?
Дідусь захихотів.
— Ну, по правді, я не
— А у
— У тебе точно є! — гукнула бабуся з порогу. — Бо я його годую! І легені в тебе є, бо ти репетуєш так, що і мертвого збудиш. І ще в тебе є брудні руки, які треба помити! Вечеря готова. Діду, ходи. Дугласе, бігом!
Навколо заметушилися пожильці, що спускалися до вечері, тож якщо дідусь і хотів розпитати Дуґласа про те, звідки взялися ті чудернацькі питання, то втратив таку можливість. Якби початок вечері затримався ще хоч на мить, картопля б охолола, а бабуся — навпаки.
Усі пожильці, окрім містера Кобермана, який похмуро мовчав, сміялись і базікали за столом, але принишкли, коли дідусь прочистив горло. Він кілька хвилин поговорив про політику, а тоді перейшов до хвилюючої теми низки дивних смертей, що недавно сталися в місті.
— Цього досить, щоб старий редактор нашорошив свої вуха, — сказав він. — Усі такі молоді. Юна міс Ларсон, що жила навпроти балки, наприклад. Її знайшли три дні тому, причина смерті невідома, тільки все тіло вкрите якимось наче татуюванням, а вираз на обличчі такий, що і Данте здригнувся б. І та юна леді, як її звали? Вайтлі? Зникла безвісти, і ніхто її
— Такі штуки творяться все врем’я, — із повним ротом заявив містер Бріц, автомеханік. — Бачили список Бюро пошуку зниклих?
— Хтось хоче ще гарніру? — Бабуся накладала щедрі порції начинки з курчати. Дуґлас дивився і думав, що у цього курчати було два види нутрощів: ті, що дали йому Бог і людина.
Гм, а як щодо
Га?
Чому ні?
Розмова далі точилася навколо загадкових смертей. «А ви чули, тиждень тому Маріон Барсумян померла від серцевого нападу, але, може, це ніяк не пов’язано? — Чи пов’язано? — Та це маячня! — Забудьте вже, хіба обов’язково говорити про таке за вечерею», — і так далі.
— Не можна знать усе точно, — сказав містер Бріц. — Може, в городі завівся вампир.
Містер Коберман перестав жувати.
— Зараз, у 1927-му році? — сказала бабуся. — Вампір? Розкажіть ще.
— Аякже, — сказав містер Бріц. — Їх вбивають срібними кулями. Згодиться любе срібло. Вампири його
Дуґлас поглянув на містера Кобермана, який тримав у руках дерев’яного ножа з виделкою і в кишенях якого лежали тільки мідні монети.