День повернення додому

Ось зараз світ став синім: під синім небом ходили сині люди, їздили сині машини, дріботіли сині собаки.

Він змінив шибку. Бурштиновий світ! Повз нього пропливли дві лимонні жінки, схожі на дочок Чінгісхана! Дуґлас захихотів. Це скло навіть золото сонячного проміння робило чистішим.

Була восьма ранку. На узбіччі з’явився містер Коберман, що повертався зі своєї нічної роботи, несучи на руці парасольку. Солом’яний капелюх прилип до волосся, змащеного патентованою олією.

Дуґлас подивився крізь інше скельце. Червона постать містера Кобермана рухалася червоним світом, поміж червоних дерев і червоних квітів — але було у цьому щось дуже дивне.

Щось із містером Коберманом.

Дуґлас примружив очі.

Червоне скло творило з містером Коберманом справжні дива! І з його обличчям, одягом, руками. Одяг неначе розтанув. На якусь жахливу мить Дуґласові здалося, що він бачить, що у містера Кобермана всередині. І те, що він там побачив, змусило його притиснути носа до червоного скельця і часто блимати очима.

Саме в цю мить містер Коберман звів погляд угору, побачив Дуґласа і замахнувся на нього парасолькою, немов хотів ударити. Він швидко пробіг по червоній галявині до вхідних дверей.

— Юначе! — закричав він, злітаючи сходами вгору. — Що це ви робите?

— Просто дивлюсь, — ніяково сказав Дуґлас.

— І це все? — кричав містер Коберман.

— Так, сер. Я дивлюся через усі скельця і бачу різні світи. Блакитні, червоні, жовті — усякі.

— Усякі світи, он як. — Зблідле обличчя містера Кобермана повернулося до вікна. Він опанував себе. Витерши обличчя хустинкою, удав, що сміється: — Так. Усякі світи. І всі різні. — Він підійшов до своїх дверей. — Біжи, пограйся десь, — сказав він.

Двері зачинилися. В коридорі нікого не було. Містер Коберман зник.

Дуґлас знизав плечима і подивився крізь інше скло.

— Ой, усе фіолетове!

Півгодини по тому, граючи у пісочниці позад будинку, Дуґлас почув, як щось розбилось і з брязкотом посипалося додолу. Він зірвався на ноги.

За мить на задньому ґанку з’явилась бабуся із ременем для бритви у тремтячій руці.

— Дугласе! Скільки разів я тобі говорила: ніколи не кидай м’ячем у будинку! Ох, я зараз плакатиму!

— Я ж сидів ось тут, — спробував протестувати він.