Ангел пригляду

Словом, він був простим генієм місця, навіть не драконом — ця честь, як і багато інших, дісталася Дію. Але той не поспішав надіти на себе цей вінець, йому досить було минулої слави. Не жалюгідних земних почестей він жадав, а остаточної зверхності, посоромлення Сфер — тому й вів свою підступну гру, для того й заманив архістратига на рівнини, бо тут, віддалений від небесних сил, той був йому не рівня…

Двері відчинилися самі собою, без стуку. На порозі виник Леонард. Князь кинув на нього невдоволений погляд: навіть у разі термінових справ субординація мала існувати, — та так і застиг.

Перед ним стояв не Леонард… не той Леонард, якого він знав. Зі знайомого обличчя холодними зірками дивився далекий космос — чужий, ворожий, ангельський. Це був другий посланець Сфер, якого на власні очі бачив князь, другий після Дія, але помилитися було неможливо. Ті самі відчуття загрози й смерті, що йдуть від злих чорних крил, та сама порожнеча, готова поглинути теплу, затишну, живу Землю.

Князь випростався на весь зріст.

— Хто ти і що тобі треба?!

Першим його рухом було оголити кігті й роги, вивергнути розпечену лаву, обрушити на прибульця торнадо… Але він стримав себе, бо пам’ятав іще сутичку з бунтівним ангелом, вражень вистачить на всю решту вічності. Перший був страшний і непереможний, чому другий мав виявитись інакшим? Ні, не по зубах йому слуги Всевишнього, не по пазурах, не по рогах.

Однак повністю опанувати себе не вдалося — тремтіли руки, стало дибки волосся на загривку, і не хотів, але опустив чорний погляд перед крижаною космічною зорею.

— Сядь, Геніусе, — просто сказав Леонард (або ким він там був насправді). — Заспокойся.

І, не чекаючи, присів сам. Опустився в крісло і князь — а що лишалося?

— Для початку дякую тобі за притулок, — промовив Леонард. — Перший час на землі — нелегкий для нашого племені. Доки відновляться сили, доводиться ховатись. А серед твоїх наближених мене не помітили навіть мої небесні побратими…

Отже, не помилився Геніус — перед ним сидів ангел. Але який з багатьох? У всякому разі, не ангел пригляду — той уже спочивав в українському степу з кулею в черепі… Та й не схожий цей на простого ангела. З архангелів, безперечно… Але хто саме? Сутичка тут очікується неабияка, тож послали, мабуть, когось із перших. А хто там після Михаїла? Гавриїл, Рафаїл, Уриїл… Ех, не знавець він небесної ієрархії, та й потреби в тому не було…

Однак навіщо з’явився архангел? І гадати не треба, відповідь на поверхні: покарати за розстріл Рубінштейна. Від цієї думки Геніус похолов. За стародавньою угодою, ангели пригляду недоторканні, хоча й самі ні в які земні справи не втручаються. Однак ангела вбито, і вбито слугами Геніуса, і тепер, звісно, на самого князя чекає страшна кара — з тих, які ні люди, ні демони не можуть вигадати, тільки ці крилаті бузувіри з їхніми серцями, зробленими з метеоритного заліза, незбагненні, недоступні і від того подвійно страшні.

Що ж тепер, померти? Але ж нема за що помирати! Так, ангела спопелили, але ж не за його наміром, на те була воля Дія, і мусить відповідати Дій! Він, князь, ніяких угод зі Сферами не підписував, та й не до чину це йому… Дій наказав, а Леонард особисто переказав князеві його наказ, бо той уже багато років нікого не підпускав до себе, крім демона — вартового безодні. З іншого боку, виходить, що Леонард ніякий не демон, а невідомий архангел, який набув вигляду безпечного демона… Може, для того все це й затіяно, щоб його, князя, забруднити ангельською кров’ю, а потім виставити зараз погибельні звинувачення? Але ж це несправедливо, він лише слуга, що з нього питати? А цей крилатий дивиться так, немов у наступну секунду зітре з лиця землі ні в чому не винного генія місця…

— Не бійся, — сказав той, що сидів навпроти, немов відчувши його страх. — Я — Гавриїл, архістратиг, ангел праведної смерті, носій радісних звісток, голова небесного воїнства.

— Голова? — перепитав князь. — А як же твій брат Михаїл? Чи його відставлено, а ти посів його місце?

Крилате чудовисько посміхнулося самими губами. Очей мовби й не було — сліпо дивилися вони над головою князя, просто в безодню. Ох, дарма ти, Геніусе, це ляпнув, довгий язик не доведе тебе до добра!

— Смішно, — процідив Гавриїл, як і раніше, не дивлячись на князя. — Навіть дотепно. Але надалі утримайся від зухвалості, інакше підеш у небуття.

— То ось як виглядає подяка за притулок? — поцікавився хіліарх, вирішивши йти ва-банк. — Загроза — не відповідь. Ти сам назвав своє ім’я. Чесно кажучи, бовдур і випивака Леонард подобався мені значно більше.

— Мені теж, — відповів Гаврило, — і я б із задоволенням лишився в його шкурі. Але хід речей такий, що мені час явити своє справжнє обличчя і справжню силу. Можливо, ти вже знаєш, що я зустрічався з братом?

— Звідки? — князь знизав плечима. — Чортиця поцупила в мене сновидця, а сам я снів про ангелів не бачу.