— Зроблю все, що скажеш, — неголосно мовив він.
— От і добре, — відповів Гавриїл. — Отже, слухай мій план, виродку, і якщо він не буде виконаний, земля почне горіти в тебе під ногами…
Глава 19
Безодня
Грудка, ядуча, як жовч, піднялася з нутра, скипіла в горлі. Тепла солона крапля на язику, знайомий присмак смерті…
З цим він прокинувся від важкого, безпросвітного сну. Торкнувся губ, розтер між пальцями крапельку крові — боліла прикушена губа.
Поруч лежала Діана, здається, спала. Ні, не спала — дивилася потай з-під напівопущених повік, тремтять вії. Як давно вона не спить? Які таємниці стали їй доступні, поки він метався в сонному маренні, а з пересохлих губ злітали страшні слова?
— Не спиш? — насилу вимовив він.
— Ні, щойно прокинулася…
Ага. Щойно, а волосся вже зачесане… А може, вона взагалі ніколи не спить? У всякому разі, сам він ні разу не бачив цього: раніше засинав, прокидався пізніше. А засинав він тепер легко, варто лише торкнутися щокою подушки. Але чим легше засинав, тим страшніше було вночі.
От і сьогодні… Він чітко пам’ятав, що помер уві сні. І не тільки він — усі інші теж померли. Земля спорожніла, дерева й трави позбулися сили, висохли від чорного вітру, запанувала пустеля, але не жива, а мертва, остаточна, де навіть пісок розпадається на порох. Тільки величезні кам’яні істоти безцільно рухалися цією пустелею — повільно, неухильно. Були вони схожі на ожилі скелі, але не мали ні волі, ні свідомості, тільки дивне, невідомо ким навіяне бродіння енергії рухало їх уздовж осей трьох вимірів, що доживали останні дні…
— Треба сказати Дієві,— вислухавши, похмуро мовила Діана. — Він знає, що це означає…
— Скажеш сама?
— Ні. Він не показує мені обличчя.
— Тоді як? По телефону?
Вона весело засміялася, притягла його до себе, поцілувала в лоб. Він не опирався — нехай, тепер це все одно, ніякі поцілунки вже нічого не змінять.
— Пам’ятаєш Леонарда?
— Розпорядника на обіді?
— Так. Він пов’язаний з Дієм.
— І більше ніхто?