Ангел пригляду

Тут він пробурмотів таке дивне й страшне слово, що в обох вежах його сенс могли б зрозуміти хіба що двійко найбільш яйцеголових політологів і піарників.

Рівно о дев’ятій ранку за московським часом зайшов він у непримітні двері старої будівлі. Там, у її глибинах, був ресторан для обраних. У ресторані цьому подавали рідкісні страви європейської, африканської та азійської кухні. Цін у меню не було, гість просто віддавав офіціантові картку, і з неї знімали необхідну суму або зовсім не знімали — нікого це не хвилювало, тому що цей заклад був не комерційним, а всього лише невидимим гвинтиком гігантської державної машини.

Вийшов він звідти рівно через п’ятнадцять хвилин. Вираз обличчя його змінився, надію в душі раз у раз заступали сум’яття, страх, ненависть — і знову надія.

— Якщо ви погодитесь на мої умови, — сказав йому бородатий співрозмовник із циганськими очима, — я готовий зцілити вашу дочку.

Ось воно! Збулося те, про що він мріяв, ночами безперервно прислухаючись до хворого, нерівного дихання любої істоти, тремтячи, рахуючи вдихи й видихи, ціпеніючи, коли подих завмирав, і оживаючи, коли Аня знову починала дихати рівно.

Тільки зараз він зрозумів, що для нього головне. Не влада, не тотальне панування, не винищення ворогів. За ті десять років, поки на руках у нього була нещасна дитина, він змінився, став інакшим. У ньому прокинулася душа, яку він вважав остаточно похованою, прокинулася й підвелася. І тепер вона раділа, дивлячись на нього.

Так, він урятує дівчинку! І для цього не потрібні ні злочини, ні чорна магія, ні огидні чудеса. Дещиця потрібна, лише дещиця — примирити дві сусідні країни. І це — цілком у його силах.

Насамперед — сигнал у Новоросію: нехай посилять вогонь на всіх напрямках, західні партнери будуть поступливішими. Після цього зв’язатися з самими партнерами — мовляв, готові продовжити переговори, зустрінемося в Мінську, як зазвичай, під вусатою егідою Бацьки, котрий — погляньте, яка гримаса фортуни, — на старості з останнього диктатора Європи раптом зробився миротворцем. Предмет переговорів простий: зберігаємо статус-кво в обмін на припинення вогню. Далі піде по накатаній… Порох, звичайно, зажадає назад новоросійські землі та Кримську волость, а ми йому — хрін у гірчиці: статтю про самовизначення народів читав? Тут і партнери підтримають — плювати їм на територіальну цілісність, для них головне, щоб не вибухали снаряди й не рвалися зв’язки з могутніми російськими продовольчими ритейлерами. Ні-ні, мир ми відновимо, з цим ясно. Як не мир, то тверде перемир’я, відразу ж нічого не робиться. Поступово, крок за кроком. Де перемир’я, там і мир, а де мир, там і виконання обіцянки.

Аня!

Він затремтів у лихоманці, на очі мимоволі набігли сльози. Лише б вона одужала, а там… Там… Він ще не знав, що саме буде потім, але був упевнений, що все складеться. З його грошима, з його впливом — як вони заживуть! Піти з держслужби, придбати острівець де-небудь в Індійському океані і поїхати туди назавжди… Або навіть не острівець, а яке-небудь маленьке князівство на кшталт Андорри чи Монако. Найняти юристів, ті миттю доведуть, що він і є останній представник якого-небудь відомого княжого роду, викрадений у дитинстві циганами з подачі ЦРУ… Та не в тому суть, зараз головне — донька. Тобто мир, спочатку, звичайно, мир…

Він набрав по захищеному зв’язку номер Івановича. Почав розмову з коротких, ніби неважливих, але насправді дуже важливих фраз. Той мав зрозуміти, що ініціатива походить із самісінького верху, і негайно взяти до виконання.

Іванович здивувався, звичайно, але питань ставити не став, тому й дістався до таких висот, а зовсім не тому, що знайомий із Самим від ранньої юності. Життя довге, поряд із главою держави був багато хто, а вгору піднялись лише обрані. Іванович був із їх числа, мав надприродну інтуїцію і таку ж надприродну старанність. Якщо нагорі сказано, що від сьогодні чорне стало білим, так тому й бути. Навіть більше: буде зроблено все, щоб сталося саме так, принаймні для світової громадської думки.

Ще не закінчивши цю розмову, Андрій Сергійович уже відчув, шкірою відчув, як зрушили з місця, запрацювали колеса і шестерні державної машини — від нікчемних клерків до самого голови адміністрації. Як задзвонили незліченні телефони, полетіли на всі боки факси та електронні листи, як просто на очах почали здуватися силовики й міністр оборони, як міністри закордонних справ несподівано змінили риторику і почали підшукувати вигідні позиції для переговорів… Як наполохалися польові командири орків, передчуваючи край грабіжницькій волі, і завмерли кадрові військові, готові, якщо дадуть наказ, у лічені години розвернути й відвести з лінії зіткнення техніку і гармати.

Продовжуючи віддавати розпорядження телефоном, Андрій Сергійович раптом зметикував, що лімузин з якоїсь причини досі стоїть на місці, і мимохідь кинув здивований погляд на водія.

Той сидів нерухомий, як надгробок. Витримка що треба, навіть у дзеркало заднього огляду не подивився.

Тепле почуття до цього суворого хлопця раптом охопило Андрія Сергійовича. «Грошей йому дати чи що? — подумав він із раптовою щирістю. — Чи підвищити у званні?» На такого можна покластися, як на самого себе. Не зрадить, не збреше, життя віддасть за господаря. А те, що стоїмо — правильно. Він же сам не давав ніяких указівок.

— Давай, жени, — кинув він водієві, ховаючи телефон. — І мигалку ввімкни, часу мало.

Той несподівано обернувся до нього — і це знову здивувало Андрія Сергійовича. Ніколи водій не дозволяв собі дивитися на господаря впритул, навіть коли щось уточнював. Нечувано! Утім, весь сьогоднішній день такий — небувалий, дивовижний. Багатообіцяльний. Можливо, ще чимало незвичайних речей доведеться сьогодні побачити.

Останнім, що побачив у своєму житті Андрій Сергійович, було око водійського пістолета. Потім звідти хлюпнуло коротке жарке полум’я…

Глава 18