— Більше ніхто.
— Але чому він? У ньому немає нічого…
— Нічого особливого? — вона підняла брову.
— Так.
— Це видимість. Леонард — дуже значна особа. Він більший, ніж я. Можливо, навіть більший, ніж Геніус. Він — охоронець безодні. Дій довіряє тільки йому.
— Охоронець безодні? Якої ще безодні?
Вона подивилася на нього уважно, зітхнула, натягла ковдру на підборіддя, помовчала.
— Зробимо так, — промовила вона врешті.— Якщо ти сам про все здогадався, так тому й бути. Якщо ні — ще краще. Але говорити тобі я нічого не буду.
Він не відповів. Ображатися не варто, справа зайшла надто далеко, він і сам це розумів.
— А ти не думаєш… — голос зрадив його, став хрипким, чужим, Субота відкашлявся. — Чи не вважаєш ти, що Леонард усіх вас обманює? І переказує зовсім не те, що велить Дій?
Здивування спалахнуло в її очах, здригнулися довгі вії, під якими ховалася болісна таємниця.
— Леонард — і брехня? Неможливо! Та і як? Обдурити мене, навіть хіліарха — це ще можливо, але обдурити Дія… Кара буде жахливою.
Ну нехай. Неможливо — то неможливо. Що йому до того, врешті-решт…
Вони похапцем одяглись і вийшли в зарослий яблуневий сад. Ніч вони провели на скромній двоповерховій дачі, не дуже великій, але гарній, добре збудованій. Здавалося, цей будиночок, непоказний, пофарбований часом у кольори болота, може в разі потреби витримати облогу регулярної армії.
Звідки й чому виникло це дивне відчуття, важко сказати, але воно було сильним, дуже яскравим. Утім, кошмари теж бувають яскравими й правдоподібними. Зрештою, він і сам ще не вирішив, чи реальним є те, що з ним відбувається, чи це просто довгий сон, кома, якої можна позбутися лише розривом серця…
Краєм ока Субота вловив якийсь рух, повернув голову. З-за паркану, погойдуючись із амплітудою, немислимою для тверезої людини, дивився на них сусід — низенький п’яний мужичок у колись білій майці-алкоголічці, з фізіономією зморшкуватою і вдавано доброзичливою. Такі обличчя бувають у запійних, а зморшки ці не від горілки, а від постійних зусиль вирватися з обіймів зеленого змія.
Усвідомивши, що його помічено, сусід вітально підняв руку. Цього йому здалося мало, і він підняв другу, з’єднавши обидві кисті в дружньому потиску, мовби кажучи: «Наше вам, а ваше — не нам». Може, розгледів у Суботі товариша в нещасті, може, з п’яної дружелюбності. А, може, з усіма так вітався, не розрізняючи статі, віку та виразу обличчя.
— Сервет вашій милості, краса вашій честі! — прокричав сусід на весь сад іржавим, трохи навіть півнячим голосом.
— Доброго дня, дядько Гено, — відповіла Діана, анітрохи не здивована дивною формулою привітання.
Утім, і Субота не сказати щоб дуже здивувався. Знав, якими кривими закарлюками бреде іноді свідомість питущих, з яких бездонних і запорошених надр витягають вони ні з того ні з сього слова й манери. Дядько Гена цілком міг просто з ходу заспівати похабну частівку, а міг, навпаки, підскочити ручним тарганом і, тримаючи рукав на відльоті, галантно цілувати руки Діани.
ebooksa