— Він… він… Вони його… — з горла Суботи раптово вирвалося ридання.
— Ну-ну, нічого страшного, — лікар Ясинський погладив його долоню, одночасно відстібаючи ремені — один, другий, потім звільнив від пут ноги Суботи. Підняв повіку, щоб побачити реакцію зіниці.— Ну що ж, усе навіть краще, ніж я очікував. Підводьтеся потихеньку, але обережно.
Субота присів на ліжку, знову глянув на сіре обличчя панотця Михайла. Ридання підступило до горла, але він стримав його. Слабка тінь надії ворухнулася, коли він побачив, що Ясинський підійшов до панотця Михайла, взяв його зап’ястя, помацав пульс. Потім відкрив його повіки — одну й другу. Але надія тут же згасла, зникла — лікар спохмурнів і насупився.
— Лікарю, вони…
— Стривайте, — відмахнувся Ясинський, не глянувши в його бік. Замислився на секунду, потім засунув руку в кишеню. Суботі здалося, що ця рука пішла на якусь нечувану глибину. Порившись у цих бездонних надрах, рука нарешті виринула, стискаючи шприц із коричневим умістом. Лікар звичними рухами перетягнув руку панотця Михайла гумовим джгутом і ввігнав голку у припухлу вену.
Минуло кілька секунд — і панотець Михайло раптом здригнувся, схлипнув і розплющив очі.
Ясинський усміхнувся, дивлячись на нього, — так син усміхається батькові, який щойно стояв на краю загибелі, але чудесним чином урятувався. І панотець Михайло всміхнувся у відповідь — слабко, але ясно і з надією.
У Суботи потепліло на серці: світ повертався у звичні береги. На його очах щойно сталося диво, на яке аж ніяк не можна було сподіватися.
Утім, тривало це недовго. За дверима залунали швидкі кроки. Субота миттю все зрозумів.
— Швидше, лікарю! — прошепотів він. — Вони вас уб’ють… Ви з панотцем Михайлом тікайте, я вас прикрию…
Він підвівся, розминаючи все ще бездушні пальці, готовий померти в останній битві з
— Капітан?! — Субота не повірив очам.
На порозі стояв, усміхаючись до нього, капітан Голощок. Поруч виникла Катерина, халат і шапочка медсестри їй дуже личили. З-за їхніх спин визирав, метушився все той самий дячок Антоній зі своєю розпатланою цапиною борідкою, теж у якійсь лікарняній одежині.
— Ви живі… Живі… Але як, як? Я ж сам усе бачив… на власні очі!..
Лікар Ясинський звільнив панотця Михайла. Той присів на ліжку, розтер занімілі зап’ястя. Субота розгублено всміхався, не вірячи собі, намагався торкнутися кожного — капітана, Антонія, Катерини, щоб переконатися, що все правда, не сон, що вони всі тут, живі й здорові… До реальності його повернув голос Ясинського.
— Ну, що ж, друзі, треба звідси вибиратися — справу не закінчено, — поважно промовив лікар. — А справа наша, як усім відомо, дуже важлива…
— Вибиратися? — розгублено перепитав Субота. — Але як? Ви замаскувались, а нас із панотцем Михайлом хто звідси випустить?
Замість відповіді лікар підійшов до вікна, визирнув у двір. Там нарешті настала весна, тепла, сяйлива, сонячна. Сніг зійшов, тільки де-не-де по затінених кутках тулилися
Весна наступала — надійно, невідворотно, а разом із нею і за нею йшли її вірні супутники: птахи, звірі, рослини, готові завести одвічний гімн перемозі життя. Але осібно серед усіх стояло у дворі одне дерево — божевільна, наївна, ошаліла з кохання липа. Розкинувши своє ніжне гілля, вона якимось дивом обігнала саму весну, і на її гілках із ледь розкритим листям уже розквітли жовті, сонячні квіти. Їхній аромат здавався небувалою, невимовною піснею про кохання й надії…
За липою, всипаною нечувано раннім цвітом, височів дощаний, пофарбований у сіре паркан, а за парканом було видно білу «Газель» із написом «Спецперевезення» на борту. Стоячи неподалік від неї, перемовлялися двоє невідомих… Утім, якщо придивитися, навіть дуже відомих, хоча саме їх ми якнайменше могли б очікувати в цьому місці. Перший був бородань, у ньому дячок Антоній легко впізнав би письменника Шипучина, і тут же, за два кроки, переступав з ноги на ногу кучерявий Дмитро, такий же вгодований і об’ємний, як ті книжки, які він постійно читав.
ebooksa