І знову, востаннє вже, злетів він до прозорої тверді. І, піднімаючись, набрав таку швидкість, якої не знали до того ні ангели, ні архангели, ні ракети, створені людиною. І на повному ходу вдарився грудьми об склепіння неба, вдарився страшно — аж не витримав навіть безсмертний дух і розпався остаточно — молекули, атоми, нейтрино й бозони.
І тоді сталося те, чого він так хотів: він побачив світло — вічне і нескінченне світло любові й милосердя, до якого прагнув сам і яке прагнуло до нього. І в цю мить, останню, прощальну, він побачив Бога й упокоївся на грудях Його, як міріади Його дітей до і після…
Рубінштейн прийшов до тями, стоячи на голій підлозі,— такий же голий, позбавлений тіла і все-таки сущий. Він знав, що і підлога, і вертикальне положення, і навіть невидиме тіло — всього лише розрізнені рештки людської свідомості. Нічого цього немає і бути не може, існує лише дух, безсмертний, нескінченний, незнищенний — і уражений до крайньої міри, навіки застиглий, без бажання вже знати, відчувати, прагнути. Відтепер він хотів бути сам у вічній порожнечі, сховатися серед далеких зірок і галактик, забутися, забути про все, навіть про самого себе.
Він не був уже Рубінштейном — просто ангелом пригляду. Утім, навіть ним він теж не був, бо його місія була завершена і безславно провалилася. Тому-то й не підводив він очей від напівпрозорої, створеної його власною уявою підлоги, на якій не стояв, а потопав у якій від сорому й безнадії. Це могло тривати до кінця віків, який ще невідомо коли станеться. Проте, незважаючи на скорботу і відчай, він щось відчував, уловлював якийсь білий шум, незрозумілу вібрацію Всесвіту.
Не витримавши, він підвів очі, глянув у той бік і побачив відповідального ангела — того, хто споряджав його в дорогу минулого разу.
— Ну-ну, — промовив відповідальний, утішаючи, — з ким не буває… А я, між іншим, до тебе у справі.
— Відійди, — попрохав Рубінштейн. І додав земне, зовсім ще людське. — Ну будь ласка!..
Голос його здригнувся, але відповідальний, ясна річ, не відав співчуття — на те він і відповідальний.
— А я, між іншим, не жартую, — сказав він. — Ти повертаєшся на Землю. Є нова місія. Вкрай важлива.
— Ні,— Рубінштейн уже не дивився на нього, погас. — Досить із мене місій, важливих чи неважливих. Нічого не хочу.
— Це наказ, — сказав відповідальний. Голос його загус, завібрував у вухах. — Наказ, ти розумієш?
Рубінштейн розумів… Уже готовий був відступити, тремтіти перед волею Сфер, схилити голову. Але тут заглянув усередину себе і виявив, що в ньому немає нічого такого, що змусило б коритися. Він, рядовий небесної армії, якимись невідомими силами був звільнений від необхідності виконувати накази.
Це не здивувало його — певно, такі наслідки перебування в людському тілі. Свобода волі — здається, так це називається. Вона дається людям від народження, а зрідка, наче вірус, передається навіть ангелам. Благословення чи прокляття, він не знав… Ні, лукавив перед собою, знав: зрозуміло, прокляття. Людина в едемському саду сваволею заслужила на вигнання і смерть. Люцифер, сповнений гордині, повстав проти Отця — і був скинений у безодню… Без сумніву, прокляття. Але йому вже все одно. Як там: байдуже, фіолетово, паралельно, начхати, до лампочки, один біс, що совою об пень, що пнем об сову…
Але відповідальний цього ще не зрозумів, став лякати.
— Скинемо з небес… проклянемо…
Рубінштейн навіть плечима не знизав: та робіть що хочете. Відповідальний зрозумів, що його не залякаєш, дав задній хід, почав спокушати. Пообіцяв:
— Цього разу будеш молодий і гарний з себе. А місія — пальчики оближеш: найважливіша, найперша, суцільні блиск і слава!
— Я сказав — ні! — гримнув у відповідь Рубінштейн, і його голос відгукнувся далекими громами. Потім опанував себе, промовив тьмяно, безнадійно. — Не хочу нічого… Ніяких місій, і звідси більше ні кроку. Я зневірився, остаточно зневірився. Це зрозуміло?.Та де вам зрозуміти! Вже краще пекло й небуття, ніж… ні за що!..
Відповідальний відступив, глянув з подивом.
— Гаразд… — промовив він, — гаразд. З тобою інші поговорять.
ebooksa