— Слухай, Іване Івановичу… Присядьмо, — Борис роззирнувся, шукаючи стілець, не знайшов, створив з порожнечі м’яку шкіряну канапу, присів сам і потяг за собою Рубінштейна. Той не пручався: присісти — будь ласка, але не більше. Подивився на Бориса — відмова його, схоже, не збентежила. І взагалі він, здається, думав про інше, хмурився, випинав нижню щелепу. Потім знову перевів погляд на ангела і заговорив, дивлячись наполегливо, впритул, трохи спідлоба, як колись на землі:
— Ти мусиш зрозуміти, як це важливо. Для всіх, абсолютно для всіх. І тут, нагорі, і там, — він тицьнув пальцем кудись під ноги. — Якщо зараз ти відмовишся, тоді все, все втратить сенс. За що тоді померли і я, і багато інших, таких самих? Хіба ми не бачили, що справа практично безнадійна? Але ж однаково пішли на це, знаючи, що другого шансу ніхто не дасть, іншого життя не буде. Те саме в минулому, в глибині століть. Такі люди були завжди, і завжди вони усвідомлювали, що їх можуть одним клацанням пальців стерти на порох. І все-таки йшли на смерть. Що, виходить, дарма? Я розумію твій відчай, твою зневіру. Але ж ти навіть не людина, ти ангел і знаєш, що все одно житимеш, хоч би що з тобою сталося. Сьогодні, завтра, післязавтра — завжди, поки існує Всесвіт! А в них було одне-єдине життя, і вони його втратили… Скажеш — усе це тлін, суєта смертних, і безглуздо боротися за добро, справедливість і любов у володіннях Люцифера? Якщо ти й справді так думаєш — що ж, тоді дам тобі спокій. Відповідай!
Рубінштейн мовчав. Тільки зітхав — важко, сумно, зовсім по-людськи. Бо навіщо, здавалося б, зітхати ангелові, якщо він не дихає зовсім?
— Але чому я?
— Тому що ти, лише ти зможеш, — вагомо проказав Борис. — А тепер слухай уважно. Там, унизу, в зоні бойових дій, є один хороший чоловік. Він зараз у комі — снаряд у лікарню влучив, таке… Під крапельницею, звичайно, але шансів у нього нуль. Хіба що який-небудь ангел захоче в нього вселитися…
Рубінштейн мовчав ще кілька секунд. Потім підвів голову, глянув у веселі очі Бориса, у яких читалося знання наперед, і хрипко промовив:
— Пробач. Не можу.
— Це твоє останнє слово? — запитав Борис. Він уже не усміхався.
— Так…
Субота розплющив очі. Сльози душили, не давали дихати… Але він усе-таки зітхнув, зціпив кулаки, яких раніше не відчував.
Потім повільно скосив очі праворуч. Там була порожнеча, позначена білою стіною. Тоді він скосив очі ліворуч і помітив серед білості якусь пляму. Вона була темна, майже чорна. Субота моргнув, став дивитися на неї, чогось чекаючи. І ось нарешті дочекався… У плямі замерехтів, розгорівся райдужний вогонь, вона стала розпливатися; потяглися в різні боки кольорові нитки — і світ поступово почав наповнюватися кольорами, запахами, предметами, відчуттями.
Остаточно прийшовши до тями, Субота виявив, що лежить у ліжку. Усе-таки він мав тіло, але далеко не вільне. Воно було заблоковане — міцні петлі притягували руки й ноги до залізної рами матраца. Праворуч теж стояло ліжко, і на ньому, так само прив’язаний, лежав бородань із чорними циганськими очима. Субота цю людину відразу впізнав, бо бачив її вві сні. Це був панотець Михайло, і він, здається, теж упізнав Суботу.
— Здрастуй, сину, — сказав панотець Михайло.
— Здрастуйте, — обережно відповів Субота.
— От ми й зустрілися. Давно хотів тебе побачити, але все якось не сходилось. Адже нам є про що поговорити…
Субота ще раз оглянув вибілені крейдою стіни.
— Так, — сказав він, — і, схоже, часу в нас тепер буде більш ніж досить. Де ми? У лікарні, в’язниці?
— Гірше. У психлікарні.
— Чому?
— У нас із тобою гострий психоз.
ebooksa