Гробар аж на лиці змінився від люті.
— Ось де вона! Злодюга! Крадійка!
Позад нього стояв Рікардо, на вигляд дуже зіжмаканий, дуже стомлений і старий.
— Кузино, дозволь увійти. Пробач мені. Оцей наш друг…
— Я нікому не друг! — крикнув гробар. — Замок зламано, тіло викрадено! Визначити, чиє тіло, — значить упізнати злодія. Все, що я можу, — це привести тебе сюди. Заарештуй її!
— Одну хвилинку, будь ласка, — Рікардо вивільнив свою руку із чіпких пальців гробаря і важко подивився на кузину. — Можна нам увійти?
— Он де, он де! — гробар ускочив досередини, тицяючи пальцем у бік протилежної стіни. — Ти бачиш?
Але Рікардо збирався дивитися лише на жінку.
— Філомено? — дуже лагідно запитав він.
Обличчя Філомени було обличчям людини, яка пройшла через довгий-предовгий темний тунель і нарешті вийшла до протилежного кінця, де було видно тіні нового дня. Її погляд горів готовністю. Вуста знали, що казати. Увесь переляк здимів. А те, що лишилося, було таке ж легке, як оберемок соломи, яку вони разом з її вірним сином принесли з пагорба. Нічого більше не могло статися з нею за все життя — це було помітно з того, як вона трималася, коли почала говорити:
— Тут немає ніякої мумії.
— Я вірю тобі, кузино, але… — Рікардо підняв погляд і прочистив горло. — Що то стоїть, приперте до стіни?
— Щоби відсвяткувати Навський день, — почала Філомена, навіть не глянувши, куди вказував Рікардо, — я взяла папір, борошно, дріт і глину та зробила ляльку в натуральну величину, яка дуже подібна на мумію.
— Невже ти справді таке зробила? — вражено спитав Рікардо.
— Ні, ні! — гробар аж підскакував від збудження.
— З твого дозволу… — Рікардо підійшов до фігури при стіні й посвітив на неї ліхтариком. — Он як, — сказав він. — Он як…
Філомена дивилася тільки в дверний прочіл, за яким світив місяць уповні.
— Я придумала цю мумію і зробила її своїми руками заради доброї справи, — оголосила вона.
— Що ще за справа? — вимогливо запитав гробар.
— Ми добудемо з неї гроші на їжу. Ти ж не відбереш у моїх дітей права їсти?