— Перед очима Господа, — Рікардо виструнчився і взяв руки в боки, — і перед цією жінкою та її сином, ти смієш розкопувати останнє ложе їхнього чоловіка та батька?
— Воно не останнє, воно і не його, а тільки позичене, — заступ пройшов вище, зблиснувши у місячному сяйві. — І я не кликав матір і цього сина дивитися на таку сумну подію. А ти, Рікардо, капітане поліції, слухай мене — одного дня ти помреш. І я тебе поховаю. Пам’ятай це — я. Ти будеш у моїх руках. А тоді вже, о,
— Тоді що? — крикнув Рікардо. — Ти, псе, ти мене залякуєш?
— Я копаю.
Гробар уже досить глибоко занурився, зникаючи у тіні могили, тільки заступ слав замість нього відповідь у холодну ніч, знову і знову.
Перед її невеликим цегляним будинком Рікардо погладив волосся кузини і торкнувся її щоки.
— Філомено, ах, Господи!
— Ти зробив, що міг.
— Ото вже жахливий тип! Які страшні кривди заподіє він по смерті моїй бездиханній плоті? Може покласти мене у гріб вниз обличчям. Чи підвісити за волосся у віддаленій частині катакомб? Він надимає щоки від знаття, що одного дня матиме всіх нас. Доброї ночі, Філомено. Але ні — навіть не це. Бо ніч зла.
І він пішов геть униз вулицею.
Всередині, оточена численними дітьми, Філомена сиділа, схиливши голову на руки.
Наступного дня по обіді, коли сонце вже котилося долі, верескливі школярі впіймали Філепа майже біля самого дому. Він упав, вони з реготом обступили його.
— Філепе, Філепе, ми сьогодні твого батька бачили, ось як!
— А де? — питали вони одне одного.
— У катакомбах! — самі ж відповідали.
— Який ледацюга! Стоїть там, склавши руки!
— Жодним ділом не зайнятий!
— Навіть не балака! О, цей Хуан Діаз!
Тремтячи, Філеп люто скочив на ноги. Вечірнє сонце освітило гарячі сльози, які засліпили його великі очі.
У себе в будиночку Філомена все чула, і слова, мов ножі, впивались у її серце. Вона прихилилася до прохолодної стіни, і наче хвилі, кожна наступна з яких змивала попередню, її захопили спомини.