— Вони… — гіркий камінь затулив їй вуста, вона спробувала його виштовхнути. — Цієї ночі вони дістають Хуана з землі.
Рікардо, який звівся було з місця, опустився у крісло. Його очі округлились і засяяли на мить, а потім звузились і поблякли.
— Коли не Господь, то його створіння. Чи це так швидко рік минув від Хуанової смерті? Чи це справді оренда закінчилася? — він показав жінці свої долоні. — Ах, Філомено, я не маю грошей.
— Але якби ти поговорив із ними… Ти ж полісмен!
— Ах, Філомено, Філомено! Закон діє лише з цього краю могили.
— Але якщо він дасть мені десять тижнів — всього десять! — то буде майже кінець літа! Навський День прийде. А я зроблю і продаватиму зацукровані черепи — і віддам йому гроші! Будь ласка, Рікардо!
І тільки тепер, не в змозі більше утримувати крижаний холод у собі, бо якби не випустити його назовні, він би заморозив її навіки, вона закрила обличчя руками і заридала. І Філеп, побачивши, що нарешті можна плакати, також заревів, раз по раз повторюючи її ім’я.
— Тоді ось що, — сказав Рікардо й підвівся. — Так, так, я підійду до входу в катакомби і гукну в них, але ж, ох, Філомено, не сподівайся почути відповідь! Хіба що відлуння… Ходімо.
Він начепив на голову службового картуза — дуже старого, засмальцьованого і дуже зношеного.
Цвинтар височів понад церкву, він лежав вище за всі будинки, на пагорбі, вищому навіть за усі навколишні пагорби, ніби озираючи нічне місто під ним.
Перше, що побачили всі троє, увійшовши в широкі іржаві цвинтарні ворота, була спина гробаря, схилена до щомиті глибшої ями — він викидав заступ за заступом ґрунт на чимраз більшу купу. Копач навіть не озирнувся, лише тихенько озвався, коли прибульці підійшли до краю ями.
— Рікардо Албаньєз, капітане поліції?
— Припини копати! — сказав Рікардо.
Заступ пірнув у могилу і випірнув з новою порцією землі.
— Завтра похорон. Ця могила має бути порожня, відкрита і готова.
— В місті ніхто не помер.
— Щоразу хтось помирає. То я й копаю. Я вже два місяці чекав, що Філомена заплатить за свою власність. Я чоловік терплячий.
— То прояви терпіння, — Рікардо торкнувся округлого напруженого плеча похиленого копача.
— Капітане поліції, — сказав гробар, спираючись на держак заступа і стікаючи потом. — Це моя країна, країна мертвих, її мешканці не говорять до мене, і жодна жива душа так само. Я керую цією країною заступом і сталевою волею. Не люблю, коли живі приходять і базікають, порушуючи тишу, яку я так старанно викопав і наповнив. Хіба я кажу тобі, як управляти вашою міською управою? Отож-бо. Добраніч.
І він повернувся до своєї роботи.