Пограймося в отруту!

Коли місяць завершив свій шлях по небу, внизу залишився безлюдний газон, вкритий рясною росою.

Годинник на вежі вибив шість разів. На сході запалав небокрай. Десь прокричав півень.

Остання робота Хуана Діаза

Філомена з такою люттю захряснула двері, що загасила свічку. Вона і її діти, які без угаву скиглили, зосталися в темряві. Єдине, що можна було розгледіти, — це краєвид у вікні: цегляні будинки, бруковані вулички, однією з яких піднімався вгору пагорбом гробар із заступом на плечі, місячне світло сяйнуло, відбившись від металу, коли він досяг вершини і зник у темряві цвинтаря.

— Mamacita, що таке? — потягнув її за рукав Філеп, найстарший її син, якому щойно виповнилося дев’ять. Той дивний похмурий чоловік не сказав ні слова, просто стояв у дверях із заступом і кивав головою, доки матір не захряснула двері у нього перед носом. — Mamacita?

— Гробар, — пояснила Філомена, знову запалюючи свічку тремкими руками. — Це означає, що час оренди землі на могилу вашого батька минув. Його викопають і перенесуть до катакомб, де дротом прикріплять до стіни поруч із іншими муміями.

— Ні, Mamacita!

— Так, — сказала вона, обіймаючи дітей, — хіба що ми знайдемо гроші. Так.

— Та я… я уб’ю того гробаря! — вигукнув Філеп.

— Така у нього робота. Якщо він умре, його місце займе інший. За ним — інший, і знову, і знову…

Вони замислилися про того чоловіка і про жахливу місцину, де він жив і працював, і про катакомби, які він теж стеріг, і про дивну землю, в якій мерці висихали, наче пустельні квіти, і тужавіли, мовби підошва, і відлунювали, як барабани, які хтось натягнув і б’є у них; землю, яка породжувала брудно-коричневих шелестких сухих мумій, які лишалися такими назавжди, скріплені, наче штахетини, попід стінами залів катакомб. І думаючи про ці звичні та незвичні водночас речі, Філомена та її діти відчули холод посеред літа, і їхні серця притишилися, перетворившись на пустоти всередині їхніх тіл. Вони ще мить завмирали в обіймах, а тоді Філомена промовила:

— Філепе, ходімо.

Вони відчинили двері й завмерли у місячному сяйві, наслухаючи, чи не чути звіддалік, як сталевий заступ розбиває землю, нагортаючи на купу пісок і глибоке коріння квітів. Але надворі тихо сяяли зорі.

— Всі інші — спати! — скомандувала Філомена.

Двері зачинилися, полум’я свічки хилитнулося.

Срібна ріка місячного світла залила бруківку, стікала з пагорба повз зелені парки й крамнички, і те місце, де трунар збивав докупи гроби, цокаючи, наче велетенський годинник смерті, вдень і вночі, постійно супроводжуючи життя тамтешніх мешканців. Вздовж цієї ріки й бігла Філомена, її спідниця шерхотіла, виповідаючи її жалі, а хлопчик заледве встигав за матір’ю. Вони звернули до муніципалітету.

Чоловік За невеличким захаращеним столиком у тьмяному приміщенні здивовано підняв на них очі:

— Філомено, кузинко моя!

— Рікардо, — вона потисла йому руку. — Ти повинен допомогти мені.

— Коли дозволить Господь, — відповів Рікардо. — Кажи.