Що ж стосовно головних героїв роману… Тибетський лама справді якось завітав до лагорського музею, але, опріч побіжної згадки у листі Кіплінґа-батька, про це нічого не відомо. Своїм характером, м’якою мудрістю і відкритістю світу лама завдячує зовсім не буддистським священикам, а чоловікові Кіплінґової тітки — славетному митцю Едварду Берн-Джонсу. Справді: немає Сходу, немає Заходу. Такою ж мірою Кім — це романтизована постать самого автора, який не на службі «Інтелідженс сервіс», а за письмовим столом перетворювався на будь-яку людину з п’яти материків.
Англійський письменник Теренс Генбері Вайт — автор блискучого роману «Король Минулого і Прийдешнього», який ще чекає на український переклад, — якось зауважив, що лише той, хто, як і він сам, народився в Індії, може вповні зрозуміти й оцінити «Кіма». «Вповні» — поняття відносне. Було б сумно, якби кращі твори світової літератури лишались надбанням лише своїх культур. У чомусь «Кім», звісно, був більш зрозумілим для сучасників Кіплінґа, котрі — навіть якщо не полишали берегів Британії, — так чи так знали якісь англо-індійські вирази, звороти, історичні обставини. Але роман написано так, що читач — будь-який читач! — стає одним із мандрівців колісним шляхом і встигає ухопити рівно стільки, скільки встигає. Треба знати не так вже й багато. З кінця XVIII століття Британія і Росія вели суперництво за Центральну Азію, яке 1840 року отримало неофіційну назву Велика Гра. У 1857 році північ і центр Індії охопило повстання, яке зараз називають Першою війною за незалежність, а в романі Кіплінґа — Чорним роком. За два роки повстання придушили, і влада на субконтиненті перейшла від Ост-Індської компанії до британської корони; у 1876 році Вікторія офіційно прийняла титул імператриці Індії.
(А коли ж відбуваються події «Кіма»? Виявляється, що точно датувати їх неможливо: різні деталі вказують чи то на кінець 1870-х, чи на кінець 1880-х. Важливо інше: це — Індія Кіплінґа, який народився в Бомбеї 1865 року і востаннє побував у ній 1891 року. А після «Кіма» не повертатиметься туди навіть у прозі та віршах. Ці двері зачинились назавжди.)
Коли «Кім» з’явився друком, критики зауважили, що ранні оповідання Кіплінґа, які, власне, і заклали підвалини його слави, порівняно з новим романом здавались лише начерками поряд із величною картиною. До певною міри так воно і є (скажу я, зовсім не бажаючи принизити твори Кіплінґа попередніх десятиліть). Магбуб Алі — оповідач «Балади про царський жарт»; поліцейський Стрікленд — герой низки історій із різних збірок; у Гімалаях Кім зустрічає головну героїню оповідання «Ліспет»… Усіх Кіплінґ знав, усіх бачив, і от нарешті зібрав воєдино.
У кожній літературі має бути книжка, яка намагається вмістити увесь світ, все життя в усіх його проявах. І не просто вмістити — прийняти й назавжди зберегти для читача. В Іспанії це, звісно, «Дон Кіхот», в Англії — «Піквікський клуб», в Росії — «Євгеній Онєгін». «Це не роман, — казав Г. К. Честертон про Діккенсову епопею, — романи закінчуються, а “Піквік” — ні, так само, як і янголи».
Я, звісно, нічого не скажу про фінал «Кіма». Це єдине можливе завершення історії та водночас — відкрита можливість для кожного з читачів уявити, що буде далі. «Він сам зупинився чи ти його зупинив?» — спитав Дж. Л. Кіплінґ, коли син повідомив йому, що закінчив роман. «Він сам». — «Тоді, може, він не такий вже й поганий», — відповів Кіплінґ-старший… і зробив чудові ілюстрації до роману.
Так, книжка, що дарує радість, зачудування і мудрість вже понад сто років, — не така вже й погана. Переконайтеся в цьому.
А хто такий Кім?
Розділ 1
Усупереч муніципальному наказові, він сидів верхи на гарматі Зам-Замі[4], цегляна платформа якої знаходилася якраз навпроти старого
Але Кім мав таке-сяке виправдання: він зіпхнув із гарматних цапф сина Лали Дінаната — на тій підставі, що Пенджабом володіють англійці, а Кім і сам англієць. І хоча чорнотою засмаги він не відрізнявся від тубільців; хоча надавав рішучу перевагу місцевій говірці, а розмовляючи рідною мовою бубонів і ковтав слова; хоча приятелював на засадах абсолютної рівності з базарними хлопчаками, Кім був білим — білим злидарем із найбідніших. Метиска, яка його виховувала, курила опіум і тримала сяку-таку крамничку вживаних меблів на площі, де стоять дешеві візники. Вона казала місіонерам, нібито доводилася сестрою Кімовій матері. Але насправді його мати була нянькою в родині полковника і вийшла заміж за Кімбела О’Гару, молодого прапорщика ірландського полку Маверікців[5]. Згодом він отримав місце на Сіндо-Пенджабо-Делійській залізниці, тож полк повернувся додому без нього. Дружина його померла від холери у Фірозепурі, а сам О’Гара почав пиячити і катався туди-сюди залізницею разом із гострооким трирічним малюком. Благодійні товариства і капелани намагалися упіймати його, турбуючись про дитину, проте О’Гара втікав щоразу доти, поки не зустрівся із жінкою, яка вживала опіум. Він і собі приохотився до того смаку і помер, як умирають білі злидарі в Індії. На час смерті його статок складався із трьох документів. Один він називав своїм
— Одного дня, — сказала вона, пригадуючи незрозумілі пророцтва О’Гари, — по тебе прийде великий Червоний Бик із зеленого поля, і полковник, верхи на високому коні, так, і… — тут вона перескочила на англійську, — і дев’ять сотень дияволів.
— А, — сказав Кім, — я запам’ятаю. Прийде Червоний Бик і полковник на коні, але спершу, батько казав, прийдуть двоє чоловіків, щоби підготувати ґрунт. Батько розповідав, коли чаклують, то завжди так роблять.
Якби жінка відправила Кіма з тими паперами до місцевого Джаду-Ґхера, тамтешня ложа, звісно, прийняла б його та призначила до масонського сиротинця у горах[7], але вона не довіряла тому, що чула про чаклунство. Кім також мав власну думку щодо цього. Вийшовши з невинних літ, він навчився уникати місіонерів і білих людей з серйозними обличчями, які допитувалися, хто він такий і що робить. Адже Кім із величезним успіхом не робив нічого. Щоправда, він знав чудове, оточене мурами місто Лагор — від Делійських воріт і до ровів навкруг форту; був запанібрата з людьми, що провадили життя дивовижніше, ніж могло би наснитися Гарунові ар-Рашиду[8]; і, зрештою, сам жив божевільним життям героїв «Тисячі й однієї ночі», але місіонери й секретарі доброчинних товариств не здатні були зрозуміти тієї краси. У місті його прозвали маленьким Другом Усього Світу. І дуже часто, будучи гнучким і непомітним, поночі він вештався дахами, які аж кишіли людьми, і виконував доручення причепурених показних дженджиків. Звісно, йшлося про любовні інтриги, — він то розумів добре, бо встиг дізнатися все погане, ледь почав говорити, — але Кім любив гру заради самої гри. Безгучне скрадання темними вуличками й провулками, підйом по водостічних трубах, тіні й гомони таємничого жіночого світу на пласких дахах і стрімку втечу з даху на дах під покровом спекотної темряви. А ще він водив тісну дружбу зі святими людьми, замурзаними попелом факірами, що сиділи біля своїх цегляних святилищ попід деревами на березі річки. Зустрічав їх після старцювання і, як ніхто не бачив, то їв із ними з однієї миски. Вихователька його наполягала зі сльозами, щоб він носив європейський одяг — штани, сорочку і потертого капелюха, але Кім вважав, що для певних справ зручніше індуське чи магометанське вбрання. Один зі світських молодих людей — його знайшли мертвим на дні колодязя в ніч землетрусу, — подарував йому якось повний комплект індуїстського вбрання — костюм вуличного хлопчика з нижньої касти. Кім сховав його в потаємному місці, під балками на складі деревини у Ніла Рама, за Пенджабською судовою палатою, де запашні колоди деодарів висушувалися після сплаву по річці Раві. Готуючись до роботи або витівок, Кім одягав свій «реквізит» і під ранок втомлений повертався на веранду, накричавшись у хвості весільної процесії або на індуїстському святі. Іноді в будинку виявлялася їжа, але частіше її не було, і Кім йшов їсти зі своїми тубільними друзями.
Барабанячи п’ятами по Зам-Замі, він раз-у-раз відволікався від гри у «царя гори», в яку бавився з маленькими Чхота-Лалом і сином продавця ласощів Абдуллою, щоби зронити образливе зауваження на адресу тубільця-поліцейського, який сторожував взуття відвідувачів, виставлене рядами біля дверей Музею. Рославий пенджабець поблажливо всміхався: він давно знав Кіма. Знали його і водонос, який поливав курну вулицю з мішка цапиної шкіри, і музейний столяр Джавахір-Сінгх, який схилився над новими пакувальними ящиками, і всі, хто були поблизу, за винятком селян, які поспішали до Будинку Чудес подивитися на речі, зроблені в їхньому краї та деінде. У Музеї були зібрані зразки індійського мистецтва та ремесел, і будь-хто у пошуках знань міг попросити пояснень у наглядача.
— Геть! Геть! Дай я вилізу! — кричав Абдулла, здираючись на колесо Зам-Зами.
— Твій батя пік кренделі, а мама вкрала
— Дай мені залізти! — репетував малий Чхота-Лал у розшитій золотом шапочці. Статок його батька сягав понад півмільйона фунтів стерлінгів, але Індія — єдина демократична країна світу.
— Індуси теж із Зам-Зами гепнулися, їх мусульмани випхали. Твій таточко був пекар…
ebooksa