Кім

— Якби ж я знав, ти думаєш, хіба ж я не кричав би про це на весь голос?

— Через неї можна досягти звільнення від Колеса Всього Сущого, — вів далі Лама, не слухаючи. — Річка Стріли! Подумай ще! Якийсь струмочок, може, пересохлий під час посухи? Адже Владика ніколи не став би обманювати старого.

— Я не знаю, не знаю.

Лама знову підсунув своє помережане тисячею зморшок лице на відстань долоні від обличчя англійця.

— Я бачу, що ти не знаєш. Ти не дотримуєшся Закону, і воно від тебе приховане…

— Так, приховане… приховане.

— Ми пов’язані — ти і я, брате мій. Але я, — він встав, майнувши полами м’якої та щільної одежини, — я хочу звільнити себе. Ходімо разом!

— Я зв’язаний, — промовив куратор. — Але куди ти йдеш?

— Спершу до Каші [Бенарес[27]]. Куди ж іще? Там я зустрінуся з людиною чистої віри, що мешкає в одному з джайністських храмів цього міста. Він теж таємний шукач, і можливо, я дізнаюся від нього що-небудь. Може, він піде зі мною в Будда-Ґайю. Звідти на північний захід, в Капілавасту, і там я шукатиму Річку. Ні, я буду шукати всюди, куди б не йшов, бо ж невідоме те місце, де впала стріла.

— А як ти підеш? До Делі далеко, до Бенареса ще далі.

— По дорогах і на поїздах. Спустившись з гір, я від Пантханкота[28] приїхав сюди на по-йізді. Він іде швидко. Я спочатку дивувався, бачачи, як обіч дороги високі стовпи тягнуть і тягнуть за собою нитки, — він показав жестами, як нахиляються і кружляють телеграфні стовпи, що мелькають мимо поїзда, — але потім у мене заклякли ноги й закортіло йти пішки, я так звик.

— А ти добре знаєш, куди йти? — запитав куратор.

— О, що стосується цього — то тільки розпитай та заплати, і призначені особи притьмом доправлять тебе у призначене місце. Це я знав ще у себе в монастирі з надійних джерел, — гордо промовив Лама.

— А коли ти рушаєш у путь? — куратор посміювався над цією сумішшю стародавнього благочестя і сучасного прогресу, які так властиві Індії наших днів.

— Якомога швидше. Я йтиму по тих самих місцях, що й Владика, поки не дійду до Річки Стріли. До того ж є папір, де написано час відходу поїздів, що йдуть на південь.

— А як щодо їжі? — Лами, як правило, носять при собі добрий запас грошей, але куратор хотів упевнитися.

— Під час подорожі я беру з собою чашу Вчителя для збору милостині. Так, як ходив він, так піду і я, відмовившись від ситого монастирського життя. Коли я залишав гори, зі мною був чела [учень], який просив милостиню за мене, як того вимагає статут, але ми затрималися в Кулу[29], він захворів на лихоманку та помер. Тепер у мене немає чели і я сам візьму чашу для збору подаянь та цим дам можливість милосердним людям здобути заслугу, — він хоробро кивнув головою. Монастирські вчені не просять милостині, але Лама був дуже натхнений своїми пошуками.

— Хай буде так, — посміхнувся куратор. — А тепер дозволь і мені здобути заслугу. Ми обидвоє майстри — і ти, і я. Ось новий нотатник на білому англійському папері, он відточені олівці — «два» і «три», товстий і тонкий, усе це зручно для записів. Тепер позич мені твої окуляри.

Куратор поглянув крізь них. Скельця були сильно подряпані, але майже відповідали його власним окулярам, які він вклав Ламі в руку зі словами:

— Спробуй-но ці.