Кім

— Гуру з Тибету, — промовив Кім. — Таких я ще не бачив. Знач’, у Тибеті є індуси?

— Ми — послідовники серединного шляху і мирно живемо в наших монастирях, а я зібрався відвідати чотири священних місця раніше, ніж помру. Ну, тепер ви, діти, знаєте стільки ж, скільки і я, старий. — Він добродушно посміхнувся хлопчикам.

— Ти щось їв?

Чоловік порився у себе за пазухою і витягнув потерту дерев’яну чашку для збору подаяння. Хлопчики кивнули. Всі знайомі їм жерці просили милостиню.

— Зараз я їсти не хочу, — він крутив головою, як стара черепаха на осонні. — Чи правда, що багато священних зображень зберігається у Будинку Чудес Лагора? — Прочанин повторив останні слова, неначе бажав упевнитися, що адреса правильна.

— Це правда, — сказав Абдулла. — У ньому повно язичницьких бутів[12]. Знач’, ти теж ідолопоклонник?

— Та яка різниця, — відмахнувся Кім. — Це — урядовий будинок і там немає ідолопоклонства, а тільки сагиб із білою бородою. Пішли зі мною, я покажу.

— Чужоземні жерці їдять хлопчиків, — прошепотів Чхота-Лал.

— А він чужинець і бут-параст [ідолопоклонник], — сказав мусульманин Абдулла.

Кім зареготав.

— Він — новак. Біжіть до своїх матусь та сидіть тихенько на ручках. Пішли!

Кім, клацнувши, прокрутив турнікет, який автоматично реєстрував відвідувачів.

Старий пішов за ним і завмер від подиву. У вестибюлі виставили більші зразки греко-буддійської скульптури[13], створені — вчені знають, коли — забутими майстрами, чиї вправні руки таємничим чином наслідували грецький стиль. Тут були сотні експонатів: фризи з рельєфними постатями, фрагменти статуй, всіяні фігурами плити, які колись покривали цегляні стіни буддійських ступ[14] і вігар[15] Півночі, а нині, відкопані і споряджені ярличками, були гордістю Музею. Роззявивши рота від подиву, Лама повертався то в один, то в інший бік та, нарешті, завмер у захваті перед великим горельєфом, на якому було зображено коронування, або ж возвеличення, Будди. Учитель сидів на лотосі, пелюстки якого були висічені так глибоко, що, здавалося, майже відділялися від плити. Навколо нього в благоговінні скупчилася ціла ієрархія царів, старійшин і стародавніх Будд, внизу лотоси вистелили води з рибами і птахами. Двоє Девів із крилами, як у метеликів, тримали вінок над його головою. Над ними двоє інших несли парасольку, увінчану головним убором Бодхісатви, усіяну коштовним камінням.

— Владико! О владико! Це сам Шак’ямуні, — Лама ледь не хлипав. І на півподиху почав наспівувати чудесну буддійську молитву:

— Єдинородний Майї[16] син, Ананди[17] пан, святійший він… І він тут! Найвищий Закон також тут! Моє паломництво добре розпочалося. І яка робота! Яка робота!

— Сагиб он там, — сказав Кім і прослизнув убік, поміж шафами відділу мистецтв і ремесел. Білобородий англієць дивився на Ламу, а той ґречно повернувся, вклонився йому і, трохи подлубавшись, витяг записника і клаптик паперу.

— Так, це моє ім’я, — посміхнувся куратор, розглядаючи по-дитячому незграбні друковані літери.

— Один із нас, що здійснив паломництво по святих місцях, — тепер він настоятель монастиря Ланґ-Чо, — повідомив його мені, — затинаючись, мовив Лама. — Він розказував про це все, — Лама повів худою тремкою рукою.

— Тож ласкаво просимо, о Ламо з Тибету! Тут зберігаються священні зображення, — він глянув Ламі в обличчя, — і я тут, щоби накопичувати знання. Пройдемо до мого кабінету. — Старий тремтів від хвилювання.

Кабінет був звичайнісіньким закутком, відокремленим дерев’яною перегородкою від галереї, де стояли статуї. Кім ліг на підлогу, притуливши вухо до шпарини у потрісканих від спеки кедрових дверях, та, довіряючи інстинкту, приготувався підслуховувати і спостерігати.