Кім

— Пір’їнка! Просто пір’їнка на обличчі! — старий у захваті обернувся, морщачи ніс. — Я майже їх не відчуваю. І як ясно бачу!

— Вони з білаура — кришталю, їх неможливо подряпати. Хай вони допоможуть тобі знайти твою Річку, бо вони — твої.

— Я візьму їх: і олівці, і білого нотатника, — сказав Лама, — на знак дружби між жерцем і жерцем; а тепер, — він подлубався у себе за поясом, відстебнув ажурний залізний пенал і поклав його на стіл, — ось тобі мій пенал на згадку. Він старий, такий само старий, як і я.

Це був пенал старовинної китайської роботи із заліза, виплавленого забутим у наші дні способом, і колекціонерське серце куратора здригнулося, ще коли він його вперше помітив. Жодні вмовляння не могли змусити Ламу взяти подарунок назад.

— Коли я відшукаю Річку і повернуся, я принесу тобі мальоване зображення Падми Самтгори, подібне до тих, які я малював на шовку в монастирі. Так, і ще зображення Колеса Життя, — він тихо розсміявся, — бо ж ми обидва майстри — і ти, і я.

Кураторові хотілося затримати його. Мало тепер залишилося на світі людей, які володіють цією таємницею: вміють малювати пензликом для письма канонічні буддійські картини, які, так би мовити, наполовину написані, наполовину намальовані. Але Лама вийшов сягнистими кроками з високо піднятою головою і, ненадовго зупинившись перед великою статуєю бодгісатви, зображеного в час медитації, протиснувся між турнікетами.

Кім, як тінь, ішов слідом за ним. Підслухана розмова надзвичайно його зацікавила. Цей чоловік був для нього чимось геть новим, тож хлопчик мав намір вивчати його далі: саме так він став би досліджувати нову будівлю чи якесь незвичайне свято в центрі Лагора. Лама був його знахідкою, і він збирався заволодіти ним. Мати Кіма теж була з Ірландії.

Старий, зупинившись біля Зам-Зами, роззирався довкола, поки його погляд не спинився на Кімові. Паломницьке натхнення трохи вичахло в ньому на деякий час, і він відчував себе старим, самотнім і дуже голодним.

— Не сиди під цією гарматою, — зухвало виголосив поліцейський.

— Угу! Сова, — пхикнув Кім на захист Лами. — Сиди сам під гарматою, якщо тобі подобається. Ану, скажи: коли ти поцупив туфлі у молочниці, Данну?

Це було абсолютно необґрунтоване, раптове звинувачення, але поліцейського, який знав, що пронизливий крик Кіма за потреби міг накликати полчища базарних хлопчаків-волоцюжок, воно змусило замовкнути.

— І якому ж божеству ти поклонявся там, всередині? — лагідно поспитав Кім, сідаючи навпочіпки у затінку біля Лами.

— Я нікому не поклонявся, дитино. Я схилився перед досконалим Законом.

Кім незворушно сприйняв цього нового бога. Він уже знав безліч богів.

— А що ти збираєшся робити?

— Старцювати. Я згадав зараз, як давно вже не їв та не пив. Як прийнято просити милостиню в цьому місті? Мовчки, як у нас у Тибеті, чи вголос?

— Хто мовчки просить, той мовчки дохне, — процитував Кім місцеву приказку. Лама був устав, але знову опустився, зітхаючи про свого учня, що помер у далекому Кулу. Кім спостерігав за ним, схиливши голову набік, уважний і зацікавлений.

— Дай мені чашку. Я знаю жителів цього міста — всіх, які подають милостиню. Давай чашку, і я принесу її повною. — Лама простягнув йому чашку, простодушно, мов дитина. — Відпочивай! Я людей знаю.

Кім побіг до відкритої крамниці кунджрі — жінки низької касти, яка торгувала овочами. Крамничка була поблизу трамвайного закруту неподалік Моті-базару. Крамарка здавна знала Кіма.

— Ого, чи ти йогі[30] став, що ходиш із чашкою для збору подаяння? — вигукнула вона.