Кім

— Ви не підете на Санавар. Ви підете на свою війну.

Усі в наметі зареготали.

— Коли ти знатимеш свій рідний полк трохи краще, Кіме, ти не будеш плутати лінію маршу з лінією фронту. Ми сподіваємося, що колись підемо на «свою війну».

— Оа, я знаю то всьо.

Кім знову поцілив навздогад. Навіть якщо вони і не йшли на війну, то принаймні, вони не знали того, що він почув у розмові на веранді в Амбалі.

— Я знаю, що ви зараз не на війні. Але я кажу вам, що, як тільки ви прийдете до Амбали, вас пошлють на війну… нову війну. Це війна восьми тисяч чоловіків, а ще гармат.

— Оце чітко. То ти до всього ще й пророкуєш? Візьміть його з собою, сержанте. Візьміть одяг для нього у барабанщиків, і подбайте, щоб він не вислизнув крізь пальці. Хто сказав, що часи чудес минули? Ну, я вже, либонь, піду спати. Мій бідний мозок не витримує.

За годину Кім сидів у дальньому кінці табору, тихий, як дикий звір, увесь вимитий, у жахливому шорсткому вбранні, яке дряпало йому руки й ноги.

— Дивовижне «пташеня», — сказав про нього сержант. — Він виникає під опікою жовтоголового жерця на козлячих ногах, має на шиї папери з ложі свого батька і торочить про бозна-якого Червоного Бика. Цап-брахман випаровується без пояснень, а оцей ось сідає, схрестивши ноги, на капелановому ліжку і віщує криваву війну для всіх людей. Я просто прив’яжу його за ногу до стовпа в наметі — на випадок, якщо він буде втікати через дах. Що ти там кажеш про війну?

— Вісім тисяч чоловік, не рахуючи пушкарів, — повторив Кім. — Дуже скоро ви побачите.

— Ну, дякую, бісеня! Лягай отам між барабанщиками і давай люлі. Ці два хлопчики будуть стерегти твій сон.

Розділ 6

Колись було за морем, Друзяки, добре нам — За золото обманки Збували дикунам. Ген тищу миль на південь І тридцять літ назад Не знав ніхто Вальдеса, А я їм був — як брат. (Пісня Дієґо Вальдеса)[85]

Зранку-ранесенько білі намети згорнулися і зникли, бо маверікці рушили навпрошки до Амбали. Вони не пройшли повз місце відпочинку. Кім брів поряд із обозним возом під перехресним вогнем кпинів вояцьких дружин, і почувався вже не так упевнено, як відразу. Він виявив, що з одного боку за ним пильнував отець Віктор, а з іншого — пан Бенет.

Перед полуднем колона зупинилася. Під’їхав верхи на верблюді черговий і вручив полковнику листа. Той прочитав його, і щось сказав до майора. Навіть Кім, перебуваючи за півмилі у хвості колони, почув хвилю хрипких і радісних вигуків, яка докотилася до нього крізь густий пил. Потім хтось ляснув його по спині з криком:

— Розкажи, як ти знав, ти, мале чортове поріддя? Отче, дорогенький, допильнуйте, хай він скаже.

Поруч загойдався поні й Кіма витягли на луку сідла до священика.

— Тепер, сину мій, твоє пророцтво минулої ночі збулося. Нам наказано завтра вирушати з Амбали на фронт.

— Що таке? — спитав Кім, бо ж слова «вирушати» і «фронт» були новими для нього.

— Ми йдемо на «свою війну», як ти напророкував.

— Звичайно, ви підете на свою війну. Я ж казав учора ввечері.