Кім

— Тихше. Не турбуй святого чоловіка, — гукнув котрийсь жрець.

— Іди, — прошепотів Кім, — зустрінеш нас знову під великим залізничним мостом, і заради всіх богів нашого Пенджабу, принеси їжі — карі, бобів, смажених на жирі перепічок і солодощів. Особливо солодощів. Хутенько!

Голодна блідість вельми личила Кімові, коли він стояв, високий і стрункий, у своєму сіруватому, довгополому одязі, в одній руці — вервиця, друга — складена до благословення, ретельно вивченого за Ламою. Англієць-спостерігач, певно, сказав би, що хлопець скидається на молодого святого з вітражів, але він був усього-на-всього напівдорослим хлопцем, зохлялим від голоду.

Довгі та урочисті були прощання, тричі вони вщухали і тричі поновлювалися. Шукач — той, хто запросив Ламу до цієї гавані з далекого Тибету, блідий, як срібло, безволосий аскет — не брав у тому участі, а лиш медитував, як завше, на самоті серед священних зображень. Решта ж виявили чимало людяності, наполягаючи на зручних дрібничках для старого: коробочка для бетелю, гарненький новий металевий пенал, торбина їжі і тому подібні речі, застерігаючи його проти всіляких небезпек зовнішнього світу та пророкуючи щасливе завершення його Пошуку. Тим часом Кім, як ніколи самотній, скрутився на сходах і подумки чихвостив себе мовою школи святого Ксав’є:

«Але я сам винен, — вирішив він, — з Магбубом я їв Магбубів хліб, або Ларган-сагибів. У святого Ксав’є годували тричі на день. А тепер я таки маю дбати сам про себе. До того ж, я ще не наловчився. Як би я зараз ум’яв миску яловичини!»…

— Закінчилося вже, святий чоловіче?

Лама, здійнявши обидві руки догори, вимовляв останнє благословення вишуканою китайською мовою.

— Мені треба зіпертися тобі на плече, — сказав він, коли ворота храму зачинилися, — Схоже, ми костеніємо.

Не так легко підтримувати шестифутового чоловіка, ведучи його кілька миль крізь натовп, тож Кім, обвішаний дорожніми клунками і торбами, був радий дістатися нарешті до затінку залізничного мосту.

— Тут ми поїмо, — рішуче заявив він, коли камбог, вбраний у синє й усміхнений, постав у його полі зору: з кошиком їжі в одній руці і дитиною в другій.

— Валіть сюди, святі люди! — ще за п’ятдесят ярдів заволав він. (Він стояв біля обмілини під першим прогоном мосту, подалі від очей голодних жерців.) — Рис і смачна карі, і перепічки ще гарячі, напахчені гінґом [асафетидою], сир і цукор.

— Царю моїх полів, — звернувся він до синочка, — давай покажемо цим святим людям, що джати з Джаландару вміють платити за послугу… Я чув, що джайни їдять лиш те, що самі зготували, але направду, — він чемно повів очима вздовж берега річки, — як ніхто не бачить, то каста не значить.

— А ми, — сказав Кім, повертаючись спиною і накладаючи Ламі повну тарілку з листя, — поза всіма кастами.

Вони мовчки наминали смачну їжу. Лише злизавши останню липку крихту солодощів із мізинця, Кім зауважив, що камбог теж зібраний у дорогу.

— Якщо наші шляхи лежать поряд, — різко мовив той, — то я йду з тобою. Не часто зустрічаєш чудотворця, а дитина ще слабка. Зате я геть не тростинка. — Він підніс угору свою бамбукову патерицю, п’ять футів завдовжки, обкуту довкруж відполірованими металевими смужками, і помахав нею у повітрі. — Джатів звуть забіяками, але це неправда. Як нас не зачіпають, то ми — мов наші буйволи.

— Хай так і буде, — сказав Кім. — Добра палиця — добра причина.

Лама лагідно дивився вгору за течією, там у мутній далині танули безупинні пасма диму, які здіймалися від ґгатів[153] для погребального спалювання понад річкою. Вряди-годи, всупереч усім муніципальним заборонам, на її дужих хвилях гойдався недопалений шмат людського тіла.

— Якби не ти, — сказав камбог, тулячи дитину до волохатих грудей, — я би сьогодні пішов із ним… отуди. Жерці нам кажуть, що Бенарес — святе місто і немає жодного сумніву, що тут добре померти. Але я не знаю їхніх богів, а самі вони просять грошей і як тільки хто зробить приношення, притьмом з’являється голена голова і волає, що воно не дійсне, поки не зробиш іще одне. Мийся тут! Мийся там! Лий, пий, мий і розкидай квіти, але завше плати жерцям. Ні, от Пенджаб, і найкраща у ньому земля — Джаландгар-доаба[154].

— Я багато разів казав, і думаю, що у храмі теж: якщо буде потрібно, то Річка проб’ється нам із-під ніг. Тож ми підемо на північ, — підводячись, мовив Лама. — Я пригадую там приємне місце, засаджене фруктовими деревами, де можна гуляти і медитувати. І повітря там прохолодніше, ніж тут. Воно лине з гір, від гірських снігів.

— А як воно зветься, те місце? — запитав Кім.