Кім

— Куди підемо?

— А яка різниця, Друже Усього Світу? Кажу тобі, Пошук наш певний. Якщо буде треба, Річка проб’ється перед нами просто з-під землі. Я набув заслугу, коли послав тебе у Ворота Знань і дав тобі коштовність мудрості. Ти вернувся, як я тепер бачу, послідовником Шак’ямуні, цілителя, якому стільки багато жертовників стоїть у Бготійялі. Цього доста. Ми разом, і все, як було: Друг Усього Світу, Друг Зірок — мій чела!

Потім вони погомоніли про світські справи, але слід зауважити, що Лама геть не цікавився подробицями життя у школі святого Ксав’є і не виявляв щонайменшого інтересу до звичаїв і традицій сагибів. Його думки линули назад у минуле, воскрешаючи в пам’яті кожен крок їхньої першої спільної подорожі, Лама потирав руки і хихотів доти, поки йому не закортіло зненацька згорнутися калачиком і заснути раптовим старечим сном.

Кім дивився, як тануть у дворі останні запилюжені промені сонця, і грався своїм ритуальним кинджалом і вервицею. Гомін Бенареса, найстарішого з міст на землі, не вщухав перед лицем богів ні вдень, ні вночі, б’ючись об довколишні стіни, як морські хвилі об хвилеріз. Час від часу джайністський жрець перетинав двір із маленькою пожертвою — священним зображенням, підмітаючи перед собою шлях, аби ненароком не позбавити життя жодну живу істоту. Зблиснув вогник лампи, а вслід за ним пролунав звук молитви. Кім дивився, як зірки спалахують одна за одною у густій, безгучній пітьмі, аж доки й сам заснув біля підніжжя вівтаря. Тієї ночі йому снилися сни мовою гінді, без жодного англійського слова…

— Святий чоловіче, згадай про ту дитину, якій ми дали ліки, — сказав він годині о третій ранку, коли Лама, також прокинувшись, налаштувався було вирушати в паломництво, — джат на світанку буде тут.

— Я отримав добру пораду. У поквапі я замалим не скоїв лиха, — Лама сів долі на подушки і повернувся до своєї вервиці. — Воістину старий — як малий, — патетично промовив він. — Як що надума — то зараз же воно має статися, інакше він почне дратуватися і плакати! Безліч разів на Дорозі я був готовий тупати ногами від того, що гарба з волами, або просто хмара пилу заважає мені. Такого не було, як я був чоловіком — давно колись. І поза тим, це погано…

— Але ж ти тепер також старий, Святий.

— Справу зроблено. Причина усього була пущена у цей світ, і старий чи молодий, хворий чи здоровий, свідомий чи несвідомий — хто може керувати наслідком тієї Причини? Чи може Колесо висіти спокійно, коли його крутить дитина… чи п’яниця? Чело, світ — великий і жахливий.

— Я думаю, що він хороший, — позіхнув Кім. — А є що поїсти? Я не їв нічого від учорашнього вечора.

— Я забув про твою потребу. Отам-го є добрий бготійяльський чай і холодний рис.

— На такому ми далеко не зайдемо, — Кім відчував усю європейську жадобу доброго шматка м’яса, недосяжного у джайністському монастирі. Попри все, замість того, щоб негайно вирушити назовні з чашею для пожертв, він напихав собі шлунок грудками холодного рису, аж поки не прийшов світанок. А з ним прийшов і селянин, велемовний, аж трохи затинався від вдячності.

— Уночі лихоманка минула, і виступив піт, — закричав він, — ось помацай — його шкіра свіжа, як нова! Йому сподобалися солоні смоктульки, і він жадібно випив молоко, — чоловік відкинув тканину з обличчя малого, і той сонно посміхнувся Кімові. Невеликий гурток жерців-джайнів мовчки спостерігав усе, скупчившись поблизу воріт храму. Вони знали, і Кім знав, що вони це знають, що старий Лама зустрів свого учня. Але бувши ґречними, вони досі не виказували себе учора ввечері ні присутністю, ні словом чи жестом. Тож Кім їх винагородив після сходу сонця.

— Дякуй богам джайнів, брате, — сказав він, не знаючи навіть, як тих богів звати, — лихоманка справді подолана.

— Погляньте! Дивіться! — Лама засяяв до своїх господарів, які прихищали його впродовж трьох років. — Де ще був коли такий чела? Він послідовник нашого Владики-Цілителя.

У нинішній час джайни офіційно визнають усіх індуїстських богів, разом із Лінгамом і Змією. Вони носять брахманський шнурок і підкоряються усім кастовим приписам. Але вони доброзичливо замурмотіли — тому що вони знали і любили Ламу, тому що він був старий, тому що він шукав Шлях, тому що він був їхнім гостем і тому що він цілими ночами бесідував наодинці з їхнім настоятелем, найбільшим вільнодумцем з усіх, хто будь-коли розділяв волосину на сімдесят пасем.

— Пам’ятай, — нахилився над дитиною Кім, — що ця біда може прийти знову.

— Ні, як ти знаєш правильні замовляння, — відповів батько.

— Але ми скоро підемо звідси.

— Правда, — мовив Лама до джайнів, — тепер ми підемо разом у той Пошук, про який я часто розповідав. Я чекав, поки мій чела дозріє. Гляньте на нього! Ми йдемо на північ. Більше ніколи не побачу я цього місця мого спочинку, о доброзичливі люди.

— Але я не злидар, — звівся на ноги землероб, притискаючи дитину.