Король у Жовтому

Кліфорда не було. Він перебував на відстані приблизно трьох миль[155] звідти, і ця відстань щосекунди збільшувалась. Не те щоб він ішов швидко — навпаки, він ступав тією лінивою ходою, що була його візитівкою. Еліот крокував поряд, два бульдоги прикривали тил. Еліот читав «Жиля Бляса[156]», отримуючи від книжки задоволення, проте утримуючись від бурхливого вияву емоцій, які були б некоректними щодо Кліфордового настрою. Тож він дозволив собі лише кількох стриманих усмішок. Кліфорд, який похмуро усвідомлював це, мовчав. Увійшовши в Люксембурзький сад, Фоксгол всівся на лавку біля північної тераси і з очевидним несхваленням почав споглядати довколишній краєвид. Скоряючись місцевим правилам, Еліот прив’язав собак і, кинувши на друга запитальний погляд, знову занурився у читання «Жиля Бляса».

Стояв погожий день. Сонце сяяло над Нотр-Дамом, освітлюючи своїми променями все місто. Ніжне листя каштанів вкривало терасу тінню, малюючи на доріжках візерунки, в яких Кліфорд знайшов би наснагу для своїх шалених «імпресій[157]», якби тільки придивився. Проте він, як завжди у такий період своєї кар’єри, витав думками дуже далеко від малювання. Довкола них сварилися й виспівували свої любовні пісні горобці, великі голуби перелітали з дерева на дерево, на осонні кружляли мухи, а квіти пахли тисячею ароматів, що пробуджували у Кліфорді апатичну тугу. Під впливом такого настрою він заговорив.

— Еліоте, ти мій щирий друг…

— Ти нестерпний, — відповів той, згортаючи книжку. — Все, як я й думав: ти знову ганяєшся за новою спідницею. І якщо, — обурено продовжував він, — ти забрав мене із студії Жульєна лише через це… Лише щоб я вислуховував твої просторікування про досконалість якоїсь малої ідіотки…

— Не ідіотки, — м’яко заперечив Кліфорд.

— Слухай, — не стерпів Еліот, — ти що, збираєшся повідомити мені, що знову закохався?!

— Знову?

— Так! Знову, і знову, і знову… Заради всього святого, хіба ні?

— Цього разу, — сумно відповів Кліфорд, — усе серйозно.

Протягом однієї короткої миті Еліотові хотілося відгамселити друга. Проте замість цього він лише розсміявся, визнаючи власну безпорадність.

— Давай, розповідай! Хто цього разу? Клеманс, Марі Телек, Косетта, Фіфін, Колетта, Марі Верді?..

— Усі вони, звісно, чарівні, неймовірно чарівні, але з жодною з них у мене не було нічого серйозного…

— Допоможи мені, Господи, — набожно промовив Еліот. — Кожна із тих дівчат сповнювала твоє серце нестерпним стражданням і через кожну з них я так само пропустив заняття у Жульєна. Усі вони, кожна з них, окремо взята, одна за одною. Заперечуватимеш?

— У тому, що ти кажеш, є дещиця правди… авжеж… Однак дай мені бодай шанс стати вірним і відданим дівчині…

— …поки не з’явиться інша.

— Але ж це… Цього разу все зовсім інакше, Еліоте, повір мені. Я геть занапащений.

Не маючи іншої ради, Еліот стиснув зуби і мовчки слухав.

— Це… це Рю Баре.

— Що ж, — зневажливо сказав Еліот, — якщо ти страждаєш і вмліваєш за цією дівчиною — дівчиною, яка дала нам з тобою безліч підстав бажати, аби земля розійшлась у нас під ногами та поглинула нас, — що ж, продовжуй!

— Я продовжуватиму. Мені байдуже. Сором’язливість зникла…