Король у Жовтому

— Ага, твоя вроджена сором’язливість.

— Я у розпачі, Еліоте. Невже я закохався? Ніколи, ніколи ще я не почувався таким збіса жалюгідним. Не можу спати. Правду кажучи, нормально їсти теж.

— Ті ж самі симптоми ми спостерігали у випадку з Колеттою.

— Ти можеш мене вислухати?

— Зачекай, решту я знаю напам’ять. Краще я в тебе дещо запитаю. Чи віриш ти, що Рю Баре — чиста невинна дівчина?

— Так, — відповів Кліфорд, червоніючи.

— Чи кохаєш ти її? Не так, як ти волочишся за кожною привабливою дурепою, чи ти справді кохаєш її?

— Так, — затято промовив той у відповідь. — Я б…

— Чекай. Ти б одружився з нею?

Кліфорд спаленів.

— Так, — пробурмотів він.

— Чудова новина для твоєї родини! — вигукнув Еліот, ледь стримуючи лють. — «Любий татку, я щойно одружився з чарівною гризеткою[158], яку, я певен, ви радо приймете разом з її мамою, неймовірно гідною та чеснотливою жінкою». Господи, цього разу все зайшло трохи далі, ніж зазвичай. Слава Ісусу Христу, юначе, що моя голова здатна думати за нас обох. У будь-якому разі, цією ситуацією я не надто переймаюся. Рю Баре швиденько покладе край усім твоїм зітханням.

— Рю Баре… — почав був запально Кліфорд, проте раптом замовк: там, де сонячне світло золотистими плямами вкривало стежку, прогулювалася сама Рю Баре — в ошатній сукні, великий солом’яний капелюшок затіняв очі.

Еліот підвівся й низько вклонився дівчині. Кліфорд зняв свого капелюха з настільки сумним, благаючим і смиренним виразом обличчя, що Рю Баре мимоволі усміхнулася. Ця усмішка була такою щирою, що Кліфорд, не в змозі встояти на ногах від здивування, повільно опустився на лавку. І цього разу дівчина знову не стримала усмішки. Наступної миті вона сіла на терасі на стілець та, витягнувши із сумочки книжку, перегорнула кілька сторінок і знайшла потрібне місце. Потім вона поклала книжку собі на коліна долілиць, зітхнула, усміхнулась і роздивилась навкруги. Дівчина цілком забула про Фоксгола Кліфорда.

Згодом вона знову взяла до рук книжку, проте замість читання почала поправляти на корсажі троянду. Троянда, велика й червона, палала наче полум’я над її серцем, і так само, як полум’я, зігрівала його трепетними шовковими пелюстками. Рю Баре знову зітхнула. Вона була дуже щасливою. Небо здавалось настільки блакитним, повітря настільки чистим і духмяним, сонячне проміння настільки лагідним, що серце співало у неї у грудях, промовляючи до троянди: «З юрби перехожих, з учорашнього світу, з мільйонів схожих один повернувся до мене».

Так співало її серце, зігріте трояндою на грудях. Два сірі голуби зі свистом пролетіли повз і сіли на терасі, де почали пихато походжати, кивати і підстрибувати, поки Рю Баре не розсміялася у захваті від цього видовища. Коли наступної миті дівчина підвела погляд, то побачила перед собою Кліфорда. Він м’яв у руках капелюха, а на обличчі застигла благальна усмішка, здатна розтопити навіть серце бенґальського тигра.

Рю Баре враз насупилась, потім зацікавлено поглянула на Кліфорда, а далі, коли вгледіла певну схожість між його поклонами й метушнею голубів, прикусила губу, аби не вибухнути сміхом. Чи була то Рю Баре? Вона настільки змінилася, що не впізнавала себе, але ж! Ця пісня її серця, в якій потонуло все на світі, тремтіла на її вустах, пісня, що пробуджувала у ній сміх з усіляких дурниць, сміх зі схожості голубів та містера Кліфорда…

— То ви гадаєте, що лише через те, що я відповідаю на привітання студентів з кварталу, ви можете вважати себе моїм другом? Я зовсім не знаю вас, месьє, але марнославство — друге ім’я чоловіків. Маєте задовольнятися тим, месьє Марнославство, що я старанно, неймовірно старанно відповідатиму на ваші привітання.

— Але ж, благаю… Молю вас дозволити мені висловити те благоговіння, що…

— Боже, мені зовсім байдуже до вашого благоговіння.