Селбі намагався дотримуватись обраного курсу, хоча й трохи заточувався, і через деякий час усвідомив, що проходить повз ряд кебів. Світло червоних, жовтих і зелених ліхтарів дратувало його настільки, що він був ладен перебити їх своїм ціпком. На щастя, парубкові вдалося притлумити це бажання, тож він пішов далі. Пізніше в його голові виникла думка зекономити сили, узявши кеб, і він вже зібрався було повернути назад, але екіпажі лишилися далеко позаду, а їхні ліхтарі світили надто яскраво. Він полишив цю думку, зрештою опанував себе й озирнувся довкола.
Величезна неясна тінь постала праворуч. Селбі впізнав Тріумфальну арку та суворо погрозив їй ціпком. Її розміри страшили його. Арка була занадто велика. За мить він почув, як щось із дзенькотом впало на тротуар, і подумав, що то міг бути його ціпок, проте вирішив не заморочуватися з цього приводу. Коли Селбі врешті-решт знову зібрав себе докупи та відновив контроль над правою ногою, яка виказувала ознаки зрадницької непокори, він усвідомив, що перетинає площу Злагоди у напрямку, який мав привести його до Сен-Мадлен[160]. Таке його не влаштовувало. Він різко повернув праворуч, пройшов через міст, оминув Бурбонський палац і звернув до бульвару Сен-Жермен. Селбі бадьорився, хоча величність будівлі міністерства військових справ він сприйняв як особисту образу й почав сумувати за ціпком, яким було б так весело пройтись уздовж залізної огорожі. Хоча він і подумав був скористатися для цього своїм капелюхом, проте, знявши його, юнак геть забув, навіщо він це зробив, тож з неабиякою серйозністю знову надягнув його на голову.
Потім Селбі довелося боротись із нестерпним бажанням сісти на землю і розридатися. Це тривало, допоки він не дістався вулиці Рене, а там його цілком захопило споглядання кам’яної скульптури потвори над Двором Дракона. Час повільно спливав, нарешті юнак отямився і подумав, що йому нема чого тут робити, і рушив далі. Крок уповільнився. Потребу сісти й розридатися витіснило бажання усамітнитись і зануритись у роздуми. Права нога знову здобула незалежність і напала на ліву, атакувавши її з флангу та поваливши юнака на дерев’яну дошку, яка перегороджувала йому шлях. Юнак спробував обійти її, але виявилось, що вулицю перекрито. Намагання звалити її виявилися марними. Потім він побачив червоний ліхтар, що стояв на бруківці всередині огорожі. Що ж, просто чудово! І як тепер йому дістатися додому, якщо бульвар перекрито? Але він був не на бульварі. Віроломна права нога відхилила його з обраного курсу, бо бульвар з нескінченною вервечкою ліхтарів простягався просто за його спиною. А перед ним… що то була за вузька напіврозвалена вуличка, захаращена купами землі, вапна і каміння? Селбі підвів погляд. Широкими чорними літерами на загорожі було виведено:
RUE BARRÉE[161]
Він важко опустився на землю. До нього підійшли двоє знайомих полісменів і порадили підвестися, проте Селбі сказав, що йому подобається тут сидіти, така, мовляв, забаганка. Полісмени, сміючись, пішли геть. Тепер він цілком переймався проблемою: як побачити Рю Баре. Вона, очевидно, мешкала он в тому великому будинку з балконами із залізними поручнями. Двері замкнені на замок, але що з того? Спочатку він вирішив просто гукати її на ймення, допоки вона не вийде. Цю думку змінила інша, також не надто вигадлива: стукотіти у двері, аж поки вона не з’явиться. Нарешті, відкинувши обидві як не дуже продуктивні, він вирішив вилізти на балкон, прочинити вікно та ввічливо покликати Рю Баре. Селбі бачив лише одне освітлене вікно у будинку. Воно було на другому поверсі, і він прикипів до нього очима. Перебравшись через огорожу та купу каміння, він став на тротуарі й оглянув фасад у пошуках точки опори. План здавався нездійсненним. Аж раптом його охопила несамовита лють, сліпа сп’яніла впертість, через яку кров шугнула до голови й застугоніла у вухах, наче шум безмежного океану.
Селбі зціпив зуби і стрибнув на підвіконня, підтягнувся й повиснув на залізній решітці. А потім здоровий глузд покинув його. У голові звучало відлуння багатьох голосів, серце вибивало божевільний барабанний дріб. Хапаючись за карнизи та виступи, він повільно пробирався вздовж фасаду. Він чіплявся за ринви та віконні рами, поки нарешті не підтягся вгору й не опинився на балконі перед освітленим вікном. Капелюх злетів з його голови і покотився до віконної шибки. На мить він притиснувся до поручнів, зачаївши подих — і вікно повільно прочинилося зсередини.
Якийсь час вони просто дивилися один на одного. Потім дівчина невпевнено позадкувала до кімнати. Він бачив її розпашіле обличчя. Бачив, як вона впала у крісло біля освітленого лампою стола. І без жодного слова пішов услід за нею, закривши за собою велике, схоже на двері, вікно. Вони дивилися один на одного у цілковитій тиші.
Кімната була маленька й біла. Білим було геть усе навколо: застелене ліжко, маленький умивальник у кутку, голі стіни, лампа, його власне обличчя… Проте обличчя Рю палало так само, що й квітуча троянда на каміні за нею. Селбі ніяк не вдавалося заговорити. Вона й не чекала на слова. Його розум намагався осмислити враження від цієї кімнати. Білизна, неймовірна чистота і невинність захоплювали і хвилювали його. Щойно очі юнака призвичаїлись до світла, проступили інші предмети і посіли свої місця в кімнаті. Там було фортепіано, пічка для вугілля та ванна. Навпроти дверей стояв ряд дерев’яних вішаків, на яких білі ситцеві запони прикривали предмети одягу. На ліжку лежали парасолька й крислатий солом’яний капелюшок, а на столі — розгорнуті ноти, чорнильниця та стосик паперу. За ним навпроти шафи було дзеркало. Селбі чомусь не побачив там свого відображення. Поступово він тверезів.
Дівчина безмовно дивилася на нього. Її обличчя не виражало жодних емоцій, проте губи майже непомітно тремтіли. Очі, чарівні у своїй блакиті вдень, здавалися темними й м’якими, немов оксамит, а рум’янець щік густішав з кожним подихом. Вона здавалася ще тендітнішою та стрункішою, ніж коли він бачив її на вулиці. У вилицях Рю проступало щось ледь не дитяче.
Коли Селбі обернувся й побачив себе у дзеркалі, хвиля подиву й приголомшення прокотилась усім його тілом, наче він угледів там щось дуже ганебне. Затуманений розум парубка одразу прояснився. На мить їхні очі зустрілися, але потім він відвів свій погляд і втупився у підлогу, міцно стиснувши губи. У ньому точилася жорстока боротьба, його роздирали суперечливі почуття, розпікаючи кожний нерв до білого жару. Врешті-решт він почув голос всередині себе — і та боротьба скінчилася. Селбі дослухався до того голосу з удаваним зацікавленням, бо вже знав, чим усе закінчиться — хоча це й не мало жодного значення. Той голос завжди говорив те саме. Все одно
Селбі підвівся. Рю підвелася разом з ним, спираючись рукою на стіл. Він прочинив вікно, підібрав свого капелюха і зачинив знову. Потім юнак підійшов до букета троянд і припав до нього обличчям. Одна квітка стояла у склянці води на столі. Дівчина схопила її, поцілувала пелюстки і поклала троянду на стіл перед ним. Він мовчки взяв ту квітку і, перетнувши кімнату, прочинив вхідні двері. Сходовий майданчик тонув у темряві і тиші, але Рю винесла лампу і спустилася разом з ним вичовганими сходами у коридор. Відкинувши засув, вона прочинила двері.
Зі своєю трояндою він переступив через поріг.
Під Жовтим Знаком
До того, як це видання побачило світ, існувало два основні джерела, звідки читацька авдиторія могла дізнатися про Роберта Чемберса: есей Говарда Лавкрафта «Надприродний жах у літературі» та американський серіал «Справжній детектив». І якщо сінематограф лише складав пошану містичному світові автора, то з «батьком горору» все не так просто.
У згаданій праці Лавкрафт із захопленням описує збірку «Король у Жовтому», особливо наголошуючи на творі «Жовтий Знак». Письменник повністю переказує сюжет і пов’язує його з видіннями Каркози, таємничим Гастуром та іншими елементами таємничого рукопису, на якому базується збірка. Наприкінці присвяченої Чемберсові частині Лавкрафт із жалем визнає, що той «не продовжив роботу у напрямі, в якому він міг так просто стати визнаним майстром». Цими двома абзацами, а також введенням Гастура до власного пантеону Давніх Богів (оповідання «Той, що шепоче у темряві») Говард Лавкрафт забезпечив Чемберсу безсмертя у царині літератури жахів. А ще — прирік щонайменше три твори зі збірки на непорозуміння з боку читачів. То чому ж автор ідеї, яка пізніше подарувала світові «Некрономікон», створив лише одну збірку жахів? Чи писав він горор взагалі? Ким, зрештою, був письменник Роберт Чемберс? Спробуймо розібратися.
Можливо, найважливішим періодом у житті Чемберса стало його навчання у паризькій академії мистецтв. Отримавши освіту у бруклінському політесі, майбутній письменник приєднався до угруповання студентів-художників разом зі своїм другом Чарльзом Ґібсоном (найвірогідніший прообраз Фоксгола Кліфорда) та у віці двадцяти років поступив до Національної вищої школи красних мистецтв у Парижі. Трохи згодом він також почав відвідувати академію Жульєна. Провівши сім років у Парижі та розвинувши свої мистецькі здібності, Чемберс 1893 року повернувся до Нью-Йорка. Навчання далося взнаки: молодий художник одразу ж продав кілька своїх ілюстрацій таким відомим журналам, як «
Девід Стюарт Девіс, британський літературознавець та письменник, у присвяченій Чемберсові розвідці зазначає: «Невідомо, що спонукало його [Чемберса] до літературної діяльності. Можливо, богемна атмосфера Парижа, яку він, уразливий митець, увібрав та відтворив на сторінках своїх текстових полотен». Роман «У Кварталі» й справді був створений під час перебування Чемберса за кордоном, а саме — у Мюнхені. У книжці описується життя американського студента, який приїхав до Франції, аби навчатися мистецтвам, та закохався у не надто моральну богемну дівчину. На думку критиків, перша редакція рукопису роману була значно коротшою за фінальний варіант. Цим пояснюється полярна відмінність динаміки (перші розділи розкривають дію, а останні скоріш описують пейзажі), а також раптова поява «лаунджевських[162]» елементів на кшталт риболовлі, полювання та інших видів спорту наприкінці твору. Існує думка, що молодого автора банально змусили розширити роман популярними на той час трендами.
Проте вже наступного року слава цього роману поблякла у променях неочікуваної сенсації: «Короля у Жовтому». Збірка вийшла друком у 1895 році й одразу здобула популярність. Роберт Чемберс присвятив «Короля у Жовтому» своєму братові, Вальтерові Чемберсу. Той був архітектором і також сприяв образності стилю Роберта. Дослідник фантастичної літератури Еверет Блейлер називає книжку «найважливішою в американській традиції горору».
На жаль, листування Чемберса періоду створення збірки майже не збереглося або не доступне дослідникам його творчості, тому встановити принцип, за яким упорядковано книгу, неможливо. Блейлер у своєму есеї, присвяченому Чемберсу, припускає, що «Рай Пророків» міг бути стартовою точкою для інших оповідань, проте фактичних підтверджень цьому немає.
ebooksa