Король у Жовтому

Жовті міфи

Події твору «Той, що відновлює репутації» відбуваються у недалекому (для 1895 року) майбутньому. На відміну від інших творів (скажімо, циклу «Вулиць»), більшість згаданих персоналій тут є чистісінькою вигадкою. Цікаво, що Чемберс, по суті, передбачив Першу світову війну, тільки пізніше за реальну (1930 рік) та у вигляді конфлікту Німеччини і США. Двозначні погляди, які були помітні ще в «У Кварталі», знаходять своє втілення і в уявному майбутньому — перегляньмо опис зовнішньої політики США на початку. Каркоза, яку Чемберс запозичив із творчості Амброуза Бірса[163], тут і далі у збірці постає доволі конкретним місцем чи реальністю. По-іншому склалася доля решти назв.

Гаяди, згадані ще в епіграфі до збірки, походять з грецької міфології. Слово має давньогрецький корінь «ὕω» (hyo), що означає «дощові» або «ті, що приносять дощ». Гаяди були сестрами-німфами, які викликали дощі, доньками Атласа, сестрами плеяд і гесперід. У збірці вони згадуються передовсім як діви-плакальниці, почет Короля у Жовтому. Звісно, тут на думку спадає саме образ античних німф. Проте ймення Гаяд також носить скупчення зірок, що розташоване поряд зі згаданим у збірці Альдебараном… Таким чином, Гаяди постають водночас містичними створіннями та місцем.

Підґрунтя для створення Уоту[164], Наотальби, Тейла та Альдонеса, згаданих поміж інших членів імперської родини, встановити важко (хоча дехто виводить корені з міфології бретонців, ацтеків та іспанців), проте їхня подальша доля відома. «Король у Жовтому», не без допомоги Лавкрафта, породив по собі окрему систему так званих «Жовтих міфів», тобто творів, де розвивається містичний світ Чемберса та персонажі, що мешкають у ньому. Так, Уот стає сином Касільди та братом Тейла, Наотальба (іноді Ноатальба) обіймає посаду жерця в Ітілі (що в оригінальному творі також може бути як місцем, так і персоною), а Альдонес взагалі згадується як Король. Проте сам Чемберс більше ніде не повертається до цих персонажів.

Примара Правди (або Примара Істини) згадується також у «Жовтому Знаку». На думку Блейлера, Правду з циклу поезії у прозі «Рай Пророків» також можна корелювати з Примарою. Схожа ситуація і з Блідою Маскою. Каміла та Касільда, що названі в авторському епіграфі до «Маски» (друга сцена першого розділу «Короля у Жовтому»), попри свою значущу роль у п’єсі, не згадуються поза її контекстом. Ймовірно, Каміла отримала своє ім’я на честь вампіра Карміли з однойменного роману відомого ірландського майстра готики Шерідана ле Фаню. Також є версія щодо східного походження імені — від арабського «Kamillah». Ім’я Касільди співвідноситься зі святою Касільдою Толедською, дружиною арабського султана. Орієнталізм також простежується у таких назвах, як Галі, Гастур і, власне, Каркоза. Цікаво, що Алек з «Маски» у своїй подорожі втікає саме на Схід, а на до фіґуруючих у збірці США. Тенденції до орієнталізму підхоплює і Лавкрафт: згадайте автора «Некрономікону» Абдула аль-Хазреда.

Озеро Галі — одне з основних найменувань, що перейшли до «Короля» з творчості Амброуза Бірса (захопленість ним Чемберса особливо простежується у «Вулиці Першого Снаряда»). Вперше згадується в оповіданні «Житель Каркози», також зустрічається на початку твору «Смерть Галпіна Фрейзера». Проте тут на читача чекає несподіванка: Галі у Бірса — не озеро і не місце взагалі. Галі — це філософ, автор епіграфів до обох згаданих розповідей. Роберт Чемберс знову вдається до поєднання персонажу та місця, перетворюючи східного філософа на озеро, в якому тонуть два сонця, чиї хмарні хвилі б’ються об берег. Проте і це ще не все. Письменник Маріон Бредлі стверджує, що «Галі — це арабська назва сузір’я Тельця». Сузір’я, в якому розташовані Гаяди та Альдебаран… Крім того, у грецькій міфології існує нереїда (морська німфа) на ймення Гелі, а також німфа Галія. Через те, що походження назви (та мова-першоджерело) остаточно не встановлені, у перекладі назву подано відповідно до мови-оригіналу твору, тобто до англійської.

Вірогідно, найпопулярнішою частиною «Жовтих міфів» є Гастур. Вперше зустрічається у творі Амброуза Бірса «Вівчар Гаїта», де Гастур є богом вівчарів. Бірс майже не описує бога: центральним персонажем у розповіді є вівчар Гаїта та дівчина на ймення Щастя, яку він зустрів. Стилістично найближчим до «Вівчаря» є «Рай Пророків». Цікаво, що у самому «Жителі Каркози» Бірс не згадує Гастура взагалі.

У космології Чемберса Гастур має декілька втілень, що дозволяє розглядати його як певну ідею чи образ, який виражається у різний спосіб. У «Той, що відновлює репутації» Кастейн нарікається «сином Гастура». З одного боку, йдеться про імперську династію, тому цілком можливе пряме трактування цього виразу. З іншого — до цього схиляється більшість критиків — Гастур можна сприймати як місце, звідки походить Кастейн. У «Масці» Гастур потрапляє до того ж списку, що й Альдебаран, Алар та Гаяди, тобто є зіркою чи сузір’ям. У «Жовтому Знаку» подається у парі з Касільдою, що натякає на певну антропоморфність. У «Леді д"Іс» він служить сокольничим. Проте жодного разу — і тут ми маємо справу із серйозним непорозумінням — у Чемберса Гастур не називається Королем у Жовтому. Цю інтерпретацію подають вже наступники «Жовтих міфів».

Походження назви «Гастур» також не піддається однозначному трактуванню. Існує думка (підтримана, зокрема, Блейлером), що слово походить від грецького «Xasthur», а отже, своєю чергою, є видозміненим «Xaos», тобто «хаос». Інші версії, які базуються на індоєвропейській прамові: «Gheis+ter», що перекладається як «жахаюча зірка», «зірка, що жахає», здаються вірогідними через астрономічне походження інших найменувань. Варіація — «Gheis+tor», тобто «той, що приносить жах». Також поважною вважається теорія, згідно з якою «Гастур» походить від «пастор» («pas+tor»), «захисник» та згодом «вівчар». Зважаючи на першоджерело імені, це пояснення видається логічним.

Каркоза, основне місце дії п’єси «Король у Жовтому», теж походить із прози Амброуза Бірса, а саме з оповідання «Житель Каркози». Там Каркоза постає як місто, у пошуках якого блукає самотній подорожній. Аби уникнути спойлерів: сюжет віддалено схожий з «Леді д"Іс», проте геть позбавлений романтики.

У Чемберса Каркоза постає не тільки як місто, але і як певна реальність чи простір. Найбільш ймовірним походженням назви є місто Каркассон, яке існувало насправді. Воно знаходилось у південній частині сучасної Франції та було засновано кельтами. Місто мало лиху славу фортеці катарів — учасників релігійного руху, з яким активно боролася католицька церква протягом XII-XIV сторіч. За наказом Папи усі катари вважалися єретиками, а шлях від єретика до окультиста у свідомості пересічних парафіян Середньовіччя був надзвичайно коротким. Крім того, через це Каркассон часто згадується у поетичних творах як місто приречених на смерть або прóклятих Богом.

Леді з Ісу

Окрім згаданого вище Гастура та очевидного зв’язку сюжету з біблійною цитатою в епіграфі, у «Леді д"Іс» також наявна алюзія на давню бретонську легенду. За переказами, на березі Бретані стояло розкішне місто під назвою Іс, де правив король Арморіки на ймення Ґрадлон та його донька — красуня Дахут. Місто було збудовано просто на узбережжі моря. За міськими брамами розверзалися бурхливі води, тому їх завжди тримали зачиненими, а єдиний ключ зберігався у самого Ґрадлона. Одного разу до Іс потрапив втомлений подорожній. Дахут прийняла його та закохалася з першого погляду. Проте мандрівник на знак підтвердження її кохання вимагав від принцеси викрасти у батька ключ від міської брами — і тоді закохані втекли б з міста, впевнені у своїх почуттях. Дахут виконала прохання чоловіка, однак той замість втечі з нею відчинив брами, впустив шалені води до міста Іс і втік. За однією з версій, подорожній кликав Дахут за собою, проте вона лишилась помирати зі своїм народом. Неважко простежити паралель між історією про кохання чоловіка з іншого світу до примари та бретонською легендою.

Інші, очевидно пізніші, перекази свідчать про те, що Дахут оволоділи демони, що трагедія Ісу — кара Господня. Також різниться фінал історії: кажуть, що Ґрадлону та Дахут вдалося врятуватись втечею, що Ґрадлон заснував місто Кемпер, яке існує й донині. Мабуть, найцікавіша деталь оповідок про Іс пов’язана з нинішньою столицею Франції, де відбувається значна частина подій «Короля у Жовтому». Париж раніше носив назву «Лютеція». Згідно з бретонськими легендами Іс був найкрасивішим містом на світі, тому після його зруйнування франки перейменували Лютецію на ParIs, що з бретонської перекладається як «подібний до Ісу». Звісно, ця версія не є офіційно визнаною, проте міцно пов’язана з бретонським фольклором. Крім того, легенда може мати цілком реальне підґрунтя: кілька давніх римських доріг обриваються у морі. Вірогідно, раніше вони могли вести якраз до міста Іс.

Окрім Чемберса, до переказів про Іс зверталися й інші письменники «темного» жанру. Мабуть, найвідомішим прикладом є роман Абрагама Меріта[165] «Повзи, тінь, повзи!» На відміну від головного персонажа «Леді д’Іс», який потрапляє до примарного світу середньовіччя, у Меріта сама Дахут проривається у сучасність.

Незвіданий Рай

«Рай Пророків» викликає у критиків та читачів найполярніші думки. Хтось шукає у ньому приховані підтексти, хтось захоплюється незвичною формою, що контрастує з рештою творів, хтось скаржиться на незрозумілість, а хтось взагалі вважає «Рай» концептуально зайвим. Об’єктивної інформації щодо нього і справді замало. Достеменно відомо, що Чемберс був знайомий з творчістю Шарля Бодлера (який, до речі, перекладав та активно популяризував твори Едґара По у Франції) та його поезією у прозі. У збірці «У пошуках незвіданого» він використовує цитату з «Паризького спліну» Бодлера як епіграф до одного з творів. Можна помітити стилістичну схожість в естетиці та образах «Раю» та «Спліну» (порівняймо, скажімо, «Подвійну кімнату» Бодлера з частинами «Раю»).

Також існує певний зв’язок між «Раєм Пророків» та Біблією. Роберт Чемберс використовує цитати зі Святого Писання протягом всієї збірки: скажімо, фінальна репліка з «У Дворі Дракона» — це пряме запозичення з «Послання до Євреїв», 10:31 (у примітках це не зазначено, аби не руйнувати атмосфери твору). Цитати з «Послання до Євреїв» знаходять і у «Раю», а саме у «Примарі Правди». Таким чином, можливо, що «Рай Пророків» — це поезія в прозі, концептуально наближена до притч. На користь цієї теорії свідчить стилістична схожість твору з «Вівчарем Гаїтою» Бірса.

Зрештою, думка Еверета Блейлера щодо «Раю» як першооснови всієї збірки також пояснює місце твору у збірці. На жаль, Блейлер ніяк не обґрунтовує своє припущення і не повертається до нього у подальших розвідках стосовно горору.

Перехрестя чотирьох вулиць

Наскільки високо цінується читачами перша частина збірки, настільки ж сильне розчарування любителі горору відчувають від другої. І річ тут зовсім не у низькій якості текстів чи вторинності сюжетів. Ні, партію першої скрипки грає упередження. На початку ми згадували, яку велику роль у популяризації творчого спадку Чемберса зіграв Говард Лавкрафт. Проте навіть у начебто безпрограшної ситуації з’являється інший бік місяця. Зазвичай англомовний читач бачить у «Королі у Жовтому» збірку химерних історій про невимовний жах, незрозумілі реальності, потойбічних монстрів і заборонений твір, прочитання якого загрожує божевіллям… Коротше кажучи, читач шукає у Чемберсі продовження Лавкрафта, геть забувши про хронологію та причинно-наслідкові зв’язки. Це чудово спрацьовує від «Той, що відновлює репутації» до «Раю Пророків» включно, на «Вулиці Чотирьох Вітрів» починається непорозуміння, а на романтичних «Вулиця Пресвятої Богородиці» та «Рю Баре» — заперечення.

Цю складну ситуацію та шлях до її розв’язання чудово описав Девід Девіс. Він нагадує, що попри серйозне захоплення готикою, Роберт Чемберс ніколи не позиціонував себе послідовником Едгара По (хоча і захоплювався ним). З відомих письменників йому був набагато ближчим Амброуз Бірс, який у своїй творчій багатогранності торкався різноманітних тем і жанрів. Тому «Короля у Жовтому» слід сприймати як суміш химерних оповідок зі світом французької студентської богеми. «Не варто забувати, — пише він, — що Чемберс писав до, а не після Лавкрафта». Цикл «Вулиць» (до якого входить також «Рю Баре») не стає гіршим лише через те, що там не згадується імперська династія, пісні Гаяд і таємничий Король у Жовтому. Ці твори просто інші.

«Вулиця Чотирьох Вітрів» — останнє оповідання, де, вірогідно, непрямо згадується Каркоза. Країна мрій напівсплячого художника дещо перемежається з описами тієї реальності, проте автор не конкретизує ні гір, ні місяців (у множині — як і сонць), ні інших локацій. На думку Еверета Блейлера, цей опис — лише звичайна метафора.

Події, описані у «Вулиці Першого Снаряда», частково мали місце в історії Франції. Облога Парижа, як і вилазки місцевих партизанів, відбулася під час франко-прусської війни. Згадані Чемберсом жінки-мародери, загальна атмосфера підозрілості та пригніченості разом з описами Парижа 1870 року відповідають історичній дійсності. Наведене меню відсилає до реального раціону паризьких ресторанів, які під час облоги були вимушені додати до своїх меню такі екстравагантні страви, як «м’ясний бульйон з конини» або «рагу зі щурячим м’ясом». Невипадково події відбуваються взимку: 28 січня 1871 року місто капітулювало. На думку критиків, під час написання твору Чемберс надихався «Історіями про військових і цивільних» Бірса.