— Тоді дозвольте мені просто розмовляти з вами час від часу… Зрідка, дуже зрідка.
— Якщо дозволити
— Не хвилюйтеся, я буду сама обачність.
— Обачність? Чому?
Погляд її очей був кришталево чистим. На мить Кліфорд завагався, проте лише на мить. А потім демон необачності опосів його, і він, припавши на коліно, запропонував їй себе, свою руку й серце, пообіцявши ділити з нею всі радощі й страждання. І протягом усього цього освідчення він розумів, яким дурнем був, що це просто захоплення, аж ніяк не кохання. З кожним словом, що спадало з його вуст, він усе глибше впадав у відчай, розуміючи, в яку халепу потрапив. І весь цей час Еліот насуплено сидів біля водограю, стримуючи бульдогів, які рвалися рятувати Кліфорда, бо навіть вони розуміли, що щось не гаразд, поки Еліот кипів усередині від злості та проклинав усе на світі.
Нарешті Кліфорд замовк. Проте Рю Баре відповіла не одразу; цього часу вистачило, аби його пристрасть охолола і прийшло усвідомлення катастрофічності ситуації. Він уже шкодував про свій вчинок, проте знову вибухнув палкими зізнаннями. Цього разу Рю Баре спинила його на першому слові.
— Дякую вам, — промовила вона дуже серйозно. — Жоден чоловік ще не пропонував мені одружитися, — вона обернулася, поглянувши на місто. Згодом знову заговорила:
— Ви пропонуєте мені дуже багато. Я самотня, в мене немає статків. Я — ніхто, — вона знову відвернулася й поглянула на Париж, що виблискував у сонячному світлі погожого дня. Він простежив за її поглядом.
— О, це так важко, — прошепотіла вона, — важко працювати, постійно на самоті, без друзів… А кохання блукає вулицями й бульварами… коли пристрасть померла. Я знаю…
Вона торкнулася троянди на своїх грудях. На мить здалося, наче вона забула про нього, проте дівчина тихо промовила:
— Дякую вам. Я дуже вам вдячна.
Вона розгорнула книжку, відірвала пелюсток зі своєї троянди та вронила його між сторінок. Рю Баре підвела погляд і м’яко сказала:
— Я не можу прийняти вашу пропозицію.
Кліфордові знадобився місяць, аби повністю оклигати. Місяць, попри те, що наприкінці першого тижня Еліот, загальновизнаний авторитет, проголосив його цілковите одужання. Цю заяву підкріплювала та сердечність, з якою Рю Баре тепер відповідала на його все ще серйозні поклони. Сорок разів на день Кліфорд благословляв Рю Баре за її відмову та дякував небу й зіркам, але в той самий час його серце, його дивовижне серце, страждало від тортур відмови.
Еліот був роздратований. Почасти мовчазністю Кліфорда, почасти несподіваною привітністю Рю Баре, якій він не знаходив пояснення. Коли вона, простуючи вулицею Сени із течкою для нот у руках, у крислатому солом’яному капелюсі на голові, проходила повз Кліфорда з його товаришами, вона завжди поважно кивала головою у привітанні, викликаючи усмішку на обличчі Кліфорда. Це розбурхало приспані підозри Еліота. Проте йому так і не вдалося нічого вивідати, тому він облишив цю пропащу справу, проголосивши Кліфорда ідіотом і приховуючи власну думку про Рю Баре.
Увесь цей час Селбі страждав від ревнощів. Спочатку він відмовлявся зізнатись у цьому самому собі та прогуляв студію, аби провести день за містом, проте перебування серед лісів і полів лише погіршило стан справ. Струмки дзюркотіли про Рю Баре, у криках косарів на полях вчувалося розкотисте «Рю Бар-ре-е!» Він цілий тиждень віддавався розпачу, який охопив його після того дня на лоні природи. Він похмуро працював у Жульєна, борючись із бажанням дізнатися, куди подівся Кліфорд і чим він може бути зайнятий. Кульмінацією напруги стала недільна прогулянка, що привела його до квіткового ринку на мосту Міняйл, потім він розпочав усе спочатку, що лише погіршило його настрій, і знову опинився на мармуровому мосту. «Так діло не піде», — подумав Селбі та вирушив до Кліфорда, що лікувався м’ятним джулепом[159] у своєму саду.
Вони всілися поруч та обговорили етику, мораль і людське щастя. Кожний з них вважав свого співрозмовника неймовірно цікавим, тільки от Селбі так і не зміг нічого випитати у Кліфорда, до щирої радості останнього. Джулеп бальзамом пролився на рани ревнощів і напоїв надією занепалого духом. Коли Селбі сказав, що мусить вже йти, Кліфорд вирушив разом з ним. Після цього Селбі, аби не лишитись у боргу, захотів провести Кліфорда назад до дому, потім Кліфорд рішуче взявся довести того назад. Коли обидва зрозуміли складність ситуації, було вирішено пообідати разом і «згаяти час». Вираз «гаяти час», особливо разом з нічними блуканнями Кліфорда, якнайкраще підходив для опису всіх веселощів тієї пропозиції. Вони замовили обід у кафе «Міньйон». Поки Селбі розмовляв із шеф-поваром, Кліфорд не зводив батьківського погляду з офіціанта. Обід вийшов на славу — принаймні у загальноприйнятому розумінні. Під час десерту Селбі чітко почув, як хтось здалеку промовив:
— Малий Селбі напився, наче свиня!
Повз них пройшла компанія чоловіків. Йому здалося, ніби він потиснув їм руки, а потім багато сміявся, оскільки всі були дуже дотепними. Навпроти нього сидів Кліфорд, який присягався у своїй непохитній впевненості у своєму другові Селбі. Начебто там були й інші: хтось сидів поруч з ними, хтось проходив повз, сколихуючи сукнями повітря над начищеною до блиску підлогою. Пахощі троянд, шурхотіння віял, доторки рук і сміх ставали все більш неясними та розмитими. Кімнату наче оповивав туман. Проте вже наступної миті кожен предмет болісно чітко постав перед його очима, лише постаті й обличчя спотворювались, а голоси лунали дуже пронизливо. Селбі повільно підвівся на ноги, намагаючись опанувати себе. Він розумів, що страшенно напився, тому був дуже обачним і підозрілим до самого себе. Він дозволив Кліфордові засунути свою голову під струмінь холодної води, внаслідок чого вийшов на вулицю у не дуже привабливому вигляді, проте значно тверезішим.
Селбі протягом певного часу вдавалося зберігати над собою контроль. Його обличчя лише трохи побіліло й змарніло, він крокував трохи повільніше, а розмовляв трохи швидше, ніж зазвичай. Опівночі Селбі полишив Кліфорда, який мирно дрімав у чийомусь кріслі з довгою замшевою рукавичкою в руках і пухнатою горжеткою, обмотаною навколо шиї. Селбі пройшов коридором, спустився вниз сходами і тут усвідомив, що перебуває у зовсім незнайомому кварталі. Він машинально поглянув на назву вулиці. Назва виявилася так само незнайомою. Хлопець розвернувся і попрямував до світла, що мерехтіло в іншому кінці вулиці. Втім, це світло виявилось набагато далі, ніж він очікував. Після довгих роздумів Селбі дійшов висновку, що якимось дивом його очі опинились на потилиці. Це привело його до усвідомлення певних незручностей, які спричинить така трансформація. Тож він спробував по-курячому струснути головою, аби перевірити гнучкість своєї шиї. І ця його спроба закінчилася страшенним розчаруванням: сльози покотилися з очей, серце немов завмерло, а сам він врізався у дерево. На диво, це зіткнення привело його до тями. Юнак підняв свого капелюха і вже жвавіше рушив далі, міцно стиснувши зуби.
ebooksa