Темрява огорнула кімнату. Високі дахи навпроти виблискували у скупому світлі грудневого сонця. Дівчина підтягла стільця ближче до вікна. Узявши голку, вона проділа крізь вушко нитку та закріпила її вузлом. Розгладила дитячий одяг, що лежав на її колінах, і схилилась над шитвом. Закінчивши робити акуратні стібки, відкусила нитку. Після цього змела обривки ниток разом із клаптиками мережива і з ніжністю подивилася на шиття на колінах. Потім узялася пришивати ґудзика, але щойно голка пройшла крізь його дірочку, рука здригнулась, нитка порвалась, а ґудзик покотився підлогою. Вона підвела голову і зосередила погляд на променях блідого світла над димарями. Десь у місті лунали звуки, схожі на віддалений барабанний бій, а за ними, далеко за ними, ширилося неясне бурмотіння, що наростало, набухало, накочувалось, наче хвилі прибою на скали, а потім, як ті хвилі, відступало із шумом та гуркотом. Холод проймав наскрізь. Різкий холод, що стискав дерев’яні балки й обертав учорашній сніг на камінь. Кожний звук, що долинав з вулиці, здавався металево-гострим: брязкіт чобіт, грюкіт віконниць чи рідкісний звук людського голосу. Важке повітря насичувалося чорним холодом. Дихати боляче, рухатися важко.
Самотнє небо викликало тугу, низько навислі хмари порошили сумом. Він проймав замерзле місто, відрізане замерзлою річкою, розкішне місто з баштами та куполами, набережними й мостами, з тисячами гострих шпилів. Він проникав до скверів, захоплював вулиці й палаци, згущався навколо мостів й уздовж вузьких вуличок Латинського кварталу — сірого під сірим грудневим небом. Сум. Безмежний сум. Сніг сіявся на тротуари дрібним кришталевим пилом. Він осідав на підвіконнях і збирався у замети вздовж порогів. Світла з вікна вже майже не проникало, тож дівчина ще нижче схилилася над шиттям. Згодом вона підвела голову, відкинувши з очей волосся.
— Джеку?
— Кохана?
— Не забудь почистити палітру.
— Гаразд, — сказав він, узяв до рук палітру та сів на підлогу навпроти пічки. Його обличчя й очі ховались у тіні, вогонь кидав відсвіти на коліна й відблискував червоним на лезі мастихіна. Біля нього стояла скринька з фарбами, освітлена полум’ям з печі. На кришці було виведено:
ДЖ. ТРЕНТ
Напис було прикрашено американським і французьким прапорами.
Сніг падав на віконну раму, вкриваючи її зорями та діамантами, а потім від подиху теплішого повітря зсередини танув, стікав униз і замерзав візерунком, схожим на листя папороті.
Жалібно заскавучав собака. З-за пічки долинув скрегіт його маленьких лап по цинковій пластині, що лежала на підлозі.
— Джеку, любий, як гадаєш, Геркулес зголоднів?
Скрегіт за пічкою повторився.
— Він виє, — вела далі стурбовано, — і якщо це не через голод, то…
Вона запнулася. Навкруги розляглося гучне дзижчання, задрижали вікна.
— О, Джеку, — вигукнула вона, — ще один… — Але її голос потонув у пронизливому свисті снаряда, що розривав хмари.
— Поки що це найближчий… — прошепотіла вона.
— Та ні, — безтурботно відповів Джек, — скоріш за все, цей упав десь під Монмартром[87], — а коли вона не відповіла, він знову сказав з удаваним спокоєм: — Навряд чи вони завдаватимуть собі клопоту розстрілювати Латинський квартал. А якщо й так, то у них нема батареї, здатної нам зашкодити.
Трохи згодом вона, вже веселіше, запитала:
— Джеку, любий, коли ти покажеш мені скульптури месьє Веста?
ebooksa