Король у Жовтому

— Та стули вже пельку! — розсміявся Трент і, підхопивши Веста під руку, попрямував до сходів.

— Бідолашна, — сказав Вест. — Уяви, ані скіпки палива на тиждень! А мені не казала, бо думала, що мені воно потрібне, аби завершити скульптуру з глини. Отакої! Почувши це, я розтрощив ту дурну глиняну німфу на шматки, а її рештки хай собі мерзнуть! — і, поміркувавши, додав:

— Не хочеш завітати до неї по дорозі додому і побажати їй bonsoir[90]? Помешкання номер 17.

— Звісно, — погодився Трент і вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

Він зупинився на третьому поверсі, запалив сірника, перевірив номер на дверях і постукав.

— Це ти, Джордже? — двері прочинилися. — Ох, даруйте, месьє Джеку, я думала, то завітав месьє Вест, — вона густо почервоніла. — То ви вже чули! О, дуже дякую за побажання, ми безмежно кохаємо одне одного… Я жадаю побачити Сильвію, розповісти їй про все і…

—  І що? — засміявся Трент.

— … і я дуже щаслива, — видихнула вона.

— Джордж — просто золото, — додав Трент, а потім весело запропонував:

— Приходьте сьогодні разом до нас на вечерю. Буде невеличке застілля — завтра у Сильвії fête[91]. Їй виповнюється дев’ятнадцять. Я вже запросив Торна, а Ґеналеки прийдуть зі своєю кузиною Оділь. Феловбі пообіцяв привести тільки себе.

Дівчина сором’язливо погодилась і попросила переказати купу найщиріших побажань Сильвії. Трент, у свою чергу, побажав їй на добраніч.

Він шпарко крокував, бо було дуже морозно. Перетнувши вулицю Луне, він опинився на вулиці Сени. Рання зимова ніч упала на місто, проте у чистому небі сяяли міріади зірок. Обстріл значно посилився — громові постріли прусських гармат перемежалися з потужним гуркотом з Мон-Валерієн[92].

Снаряди розтинали небо, залишаючи по собі хвости, наче падаючі зірки. Коли Трент озирнувся, снаряди із форту Іссі забарвили небо над горизонтом у червоне і синє. Північна фортеця палала, наче багаття.

— Добрі новини! — прокричав чоловік з бульвару Сен-Жермен. Мов на помах чарівничої палички, на вулицю висипали люди із заспаними очима, що тремтіли від холоду й балакали без угаву.

— Люди! — волав один. — Армія Луара!

— Ex, monvieux[93], нарешті вона прийшла! Я ж вам казав! Я ж вам казав! Сьогодні чи завтра, але я знав, що вона прийде!

— Це правда? Вони йдуть у наступ?

— О Боже, наступ! Заберуть мого сина!

— Кажуть, сигнали армії Луара буде видно з Пон-Нефа[94]!

Біля Трента крутилася дитина, що весь час повторювала: