— Мамо, мамусю, то завтра ми їстимемо білий хліб?
За нею стояв старий, що гойдався, склавши руки на грудях, і бурмотів, наче навіжений:
— Чи це правда? Хто чув новини? Чоботар з вулиці Бучі чув це від якогось чоловіка, якому розповів партизан, якому про це казав капітан національної гвардії.
Трент йшов за юрбою вулицею Сени до річки. Снаряди один за одним свистіли у повітрі. Гармати з Монмартру загурчали пострілами, до них приєдналися батареї з Монпарнасу.
— Хтось бачив сигнали армії Луара? — запитав Трент.
— Ми чекаємо на них, — почулося у відповідь.
Він поглянув на північ. Раптом у небесах виріс велетенський силует Тріумфальної арки, освітлений спалахом гармати. Гул пострілу рознісся над набережною, старий міст задрижав. Ще один спалах — і потужний вибух з боку командного пункту струснув міст, а потім бахнув увесь східний бастіон фортифікацій, випускаючи у повітря червоне полум’я.
— Хтось уже побачив сигнали? — знову запитав він.
— Ми чекаємо на них, — знову почулося у відповідь.
— Ага, чекаємо, — прошепотів чоловік з його спиною, — чекаємо, знесилені, зголоднілі, замерзлі — проте чекаємо. Наступ? Вони з радістю наступатимуть. Голодування? Вони голодуватимуть. У них немає часу думати про капітуляцію. Хіба ж вони не герої, ці парижани? Скажіть мені, Тренте!
До натовпу підійшов хірург американського шпиталю і поглянув на поруччя мосту.
— Є новини, лікарю? — машинально спитав Трент.
— Новини? — перепитав лікар. — Не знаю жодних. У мене немає часу, аби дізнаватися про новини. Нащо тут зібралися всі ці люди?
— Кажуть, що армія Луара дала сигнал Мон-Валерієну.
— Бідолашні, — лікар глянув понад його головою. — У мене зараз стільки роботи, що не знаю, за що й хапатися. Після минулої вилазки роботи вистачило б на п’ятдесят госпіталів, і це з нашим невеличким корпусом. Завтра ще одна вилазка, і мені хочеться вірити, що ви, хлопці, дістанетесь до штабу. Нам можуть знадобитися добровольці. Як справи у мадам? — раптом запитав він.
— Добре, — відповів Трент, — але вона з кожним днем хвилюється все більше. Зараз я маю бути біля дружини.
— Подбайте про неї, — мовив лікар, а потім, окинувши швидким поглядом юрбу, додав: — Не можу гаяти часу. На добраніч! — і поквапився геть, бурмочучи «Бідолахи!»
Трент перехилився через парапет і подивився на чорні води річки, що вирували під арками. Швидка течія несла на гребенях хвиль якісь темні уламки. З важким скреготом бились вони об кам’яні опори мосту, переверталися й знов прямували у тенета темряви. Крига з Марни[95].
Поки він вдивлявся у воду, хтось поклав руку на його плече.
— Савтварку, привіт! — вигукнув він, обернувшись. — Ти обрав для прогулянки досить дивне місце!
ebooksa