— Так, ця кізочка не по тобі, — задумливо вирішив Валек. — Валі звідси, а ми про неї подбаємо.
— Хлопці, йшли б краще ви самі… — почав я.
Скочили всі, навіть ті, хто тримав мене.
- Як він нас назвав? — голосом, що втратив будь-яку інтонацію, запитав Валек. Повторювати йому ніхто не став. Усі дивилися на мене.
- Я, в натурі, твій прикол не зрозумів, - зіскакуючи з лави і підходячи до мене, промовив Валек. — Тепер на мітлі роз"їдемося.
— Та йому все порівну, — хитро сказав хтось з-за спини. - Він ніндзя, меч тягає. Ось тільки картонний, боїться сміття дражнити.
По мечу клацнули пальцем. Тонне, як фанера, лезо озвалося глухим стукотом. А Валек нишпорив у кишені. Коли він витяг руку, долоня виявилася обмотаною товстим металевим ланцюгом.
— Вибачатись як будеш, чокнутий? Може одразу на мосли встанеш?
— Відчепиться, хлопці, — попросив я. — Ну, відчепіться!
Двоє знову наближалися до Інги. Інші зібралися в мене за спиною. Валек одним рухом розкрутив ланцюг на півметра, простягнув:
- Ну, почнемо...
- Інга, спину!
Я крутнувся, вимикаючи її супротивника. Другий одразу ж метнувся у темряву. Але Валек лише вишкірився, скидаючи руку зі зброєю. Тяжкі сталеві ланки описали дугу поруч із моїм обличчям. Я пригнувся. Ланцюг у руках Валька з вереском різав повітря.
- Діма, троє!
Я на мить повернувся назад. Інга вже відкинула першого із нападників і тепер працювала з другим. Я підстрибнув, намагаючись дістати останнього. Дістав. І розвернувся до Валька:
— Досить?
Він лаявся. Розгублено, зло. І кинувся на мене.
«Хлопці, південний міст…»
«Кістя вже у замку. Від рани…»
«Киньте зброю!»