Лицарі сорока островів

Він зняв із плеча перев"язь зі своїм «самурайським» мечем.

- Сувенір.

Я не міг відповісти. Мене душили сльози. Я лише зірвав свій меч, простягнув Тимуру. І тут Толик закричав, хапаючи мене за руку:

— Ідіоти, воно зовсім маленьке!

У колі тепер сантиметрів було сорок діаметра. А може, й менше. Пляшечка, що світиться, в сталевій клітці.

Кріс, Тимур, Толік - вони підсадили мене, підштовхнули до вузького отвору переходу. Спочатку я відчув холодний вітер, що торкнувся чола. Потім побачив зарослий травою схил і відчув запаморочення — тепер мене тягла Земля. Сильні руки штовхнули мене вгору — зі світу Островів униз — Землю.

Марно намагаючись пригальмувати, я покотився крутим пагорбом. Ось так, у падінні, я покинув світ Сорока Островів.

Мій рух зупинив ствол якогось дерева. Я боляче врізався в нього головою.

…Коли я прийшов до тями, все тіло боліло, як після чергування на східному мосту. А чиясь рука легка і прохолодна, все гладила мене по обличчю.

— Інго, — не розплющуючи очей, прошепотів я. — Вибач, що я на тебе кричав…

- Я розумію, - помовчавши, відповіла вона.

Ми були на середині схилу, між вершиною пагорба та порожньою безлюдною дорогою. Інга сиділа, притулившись до злощасної сосни, і тримала мою голову навколішки.

- Інго, - дивлячись їй в обличчя, легко і безтурботно прошепотів я. — Адже ми так і не спитали, що то була за планета. Місяць, Марс… Або сусідня зіркова система…

Вона кивнула головою. Я подивився вгору, намагаючись знайти цятку гіперпереходу. І не знайшов. Можливо, його видно лише зсередини?

— Як ти гадаєш, вони відновлять перехід? - Запитав я.

Інга знизала плечима.

— Не знаю… Дімо, ми не винні?

- У чому?

— Ну… вони лишилися там…

Я дивився на пусте шосе.