Лицарі сорока островів

— Того тижня я в кіно не ходила. Я на кухні чергувала, у нашому замку.

— А з ким я тоді дивився кіно?

- Не знаю. - Інга пирхнула. — Згадай, тобі краще знати.

Я вперся руками в поручні. Вкрадливо запитав:

- Інго, ти давно на острові?

- Місяць.

Мене це навіть не здивувало. Мабуть, я почав здогадуватись.

- Інго, тиждень тому ми ходили в кіно. Потім кілька разів балакали телефоном і бачили один одного в школі. Я потрапив на острів два дні тому.

Інга простягла руку, торкнулася моїх пальців. Я здригнувся.

— Дімо, ти правду говориш, чи так… щоб я не хвилювалася.

— Інго, нас ніхто із Землі не крав. З нас зняли копії.

— Виходить, ми двійники?

- Ага.

Інга раптом усміхнулася. Перший раз відколи ми зустрілися. Весело і безтурботно, наче всі неприємності залишилися позаду.

— Нам від цього ніякої користі немає, — похмуро сказав я. — Нехай навіть наші двійники вдома, але ж ми тут!

Очі в Інги стали здивованими. Вона тихо сказала:

— Як це: «нехай навіть…» А батьки? Тобі їх не шкода?

Я відчув, що червонію. Звичайно, якщо вдома залишилися наші двійники, то ні мама, ні тато не хвилюються, вони не знають, куди я потрапив. Інга правильно зраділа… Але всередині все переверталося від думки, що я — це не я, а лише копія. Так прикро мені ще ніколи не було. Хоча, по суті, я ображався сам на себе.

А Інга на очах ставала незмінною. Посмішка її стала задерикуватою і трохи хитрою.

— Дімко, я така рада, що ти сюди потрапив…