Лицарі сорока островів

— Не гнівайся… Зустрінемось тут же, післязавтра вночі, гаразд?

Інга присіла, почала відв"язувати мотузку зі свого боку. Неголосно сказала:

— Мотузку сам принесеш.

- Є!

— І чергов на інших мостах. Раптом я тут знову... опинюся.

- Так точно.

Повернувшись до мене, вона приготувалася щось сказати. Але передумала. Створила зневажливу гримасу, підхопила ліхтар, залишки мотузки і пішла до свого замку.

Я знизав плечима. І чого вона образилася? Адже сама заявила, що нам доведеться ризикувати.

Малек наче спав, коли я повернувся. Тільки-но опустившись на ліжко, я провалився у важкий, непробудний сон. І відразу відчув, як мене трусять за плече.

- Дімко! Вставай!

У вікно било сонце. Від нічного холоду не залишилося й сліду, скинута мною уві сні ковдра валялася на підлозі. Малек сидів на краєчку мого ліжка.

— Пішли снідати…

Я сів і протер очі. Подивився на Ігорка. Він водив босою ногою по підлозі, викреслюючи незрозумілі постаті.

— Що в тебе червоні очі?

— Мило у вічі потрапило, коли вмивався. Нам таке мило, що їсть, сьогодні надіслали…

— А книжки так не надсилають? Або нормальний одяг?

- Ні.

- Шкода. — Я остаточно прокинувся і підвівся з ліжка. — Ходімо.

Сніданок був звичайнісіньким. Немов у якомусь військово-спортивному таборі. Тільки замість бутафорських автоматів ми були озброєні дерев"яними мечами, а діряві брезентові намети замінювали мармурові стіни Тронного залу. Та й чорну ікру не дають на сніданок у жодному таборі. Дівчата принесли ікру урочисто і поважно, поставили серед столу величезну кришталеву вазу, з гіркою наповнену чорними зернятками.

— Дивіться, що нам прислали!